Чому я не хочу жити за кордоном

В настрої

Андрій Макаревич, «Я смысл этой жизни вижу в том»
Скрябін, «Сам собі країна»
Владі, «Теплые впечатления»

Минув рік з того часу, як я повернулась із Італії, де прожила трохи більше року.

Дивний, в сутності, поворот подій, враховуючи те що все своє життя, починаючи ще з поїздки в Лондон у 7 класі, я мріяла поїхати жити за кордон. Потім були літні поїздки в гості до родичів у Німеччину, казкова подорож в Америку, після якої, повернувшись до Дніпра, я впала у депресію та місяць не хотіла виходити з дому… І ось, Італія!

Я довчалась на останньому курсі університету, і внутрішнє відчуття, що з переїздом до цивілізованого світу час вже щось вирішувати, посилювалось. Це ж відчуття я активно намагалася передати і Вані (моєму тодішньому хлопцеві), разом з яким ми, врешті решт, в результаті неймовірних бюрократичних зусиль, і досягли цілі: опинились на програмі стажування у Європі.

Початково ми хотіли поїхати на роботу — займатись веб-розробкою у будні, а вихідними працювати над власними проектами.. й так приблизно воно і вийшло. Єдине що, наша основна робота відбувалась в рамках університетського грантового проекту, що не могло не залишити специфічний відбиток..)) Але зараз не про це.

Нам пощастило потрапити в дивовижне райське місце. Наша знайома Наташа Бєлова, яка на той момент навчалась в аспірантурі на півночі Італії, поділилась наявними пропозиціями, та зіграла важливу роль в тому, щоб 3 вересня 2010 року після добової поїздки по Чехії, Австрії, Швейцарії та Німеччині я, нарешті, опинилась в Тренто… загубленому в горах райському містечку, околиці якого навіть називаються на «під містом», а «над містом» 🙂

Перші пару місяців я жила в Тренто сама, — Ванін контракт починався пізніше, а потім йому чомусь ще й візу не хотіли відкривати. Попри відчутний незбіг роботи з очікуваннями, перші дні в Італії п’янили… 4 роками раніше я уже встигла побувати в цій країні, але коротка мимолітна поїздка не могла і зрівнятись з тим, коли тепер в Італію переїхало моє життя.

Прогулянки вулицями без мети та знання мови, нові обличчя та знайомства, невпевненість та невизначеність.. кожному варто хоча б раз в житті поїхати та пожити в іншій країні!

А потім приїхав Ваня, і всім новим, що мені вдалося відчути, я поспішала поділитись з ним, вхоплюючи ще більший кураж! Починаючи зі спонтанного осіннього підйому на гору Монте Бондоне поруч, ми почали багато подорожувати, їздити на потягах, роверах та лижах, ходити в ресторани та тратторії, їсти пасту та пити вино, словом… робити все за, заради чого насправді в університет Тренто зазвичай приїжджають студенти на стажування… 🙂

А на Різдво ми вирушили в гості до моїх родичів у Німеччину. Не враховуючи те, що в різдвяну ніч у мене відмовила спина, і мене відкачували в швидкій (цей досвід потребує окремої статті :)), поїздка пройшла просто чудово.

Важливо було те, що.. ми жили в Європі! В будь-який момент могли сісти на потяг та поїхати в Німеччину, Австрію чи будь-яку іншу країну. Сьогодні ще були у Люксембурзі, а вже завтра гуляли по Мюнхену. Здавалось, як взагалі можна було жити без всього цього раніше?! В «якійсь Україні»..

З Німеччини в Тренто повертались, практично, як додому 🙂

Колись, ще на перших курсах універу, задихаючись в Дніпрі в усіх сенсах, я подумки вивела для себе наступу ціль-мрію: «хочу жити в екологічно чистому місці, де люди посміхаються один одному на вулицях». Збулося? Ще й як! Аж страшно 🙂

Мало того, що Трентіно вважається чи не найбільш сприятливим регіоном для проживання в Італії, та ще й люди тут буквально посміхаються один одному на вулицях! Блін, в моїй кімнаті у гуртожитку були навіть «за віконцем Альпи», тому не забувайте мріяти, друзі.. 😉

Але справжня Італія в нас та ми в Італії почались вже тоді, коли ми зняли квартиру. Це була неймовірна квартира в самому серці Тренто, найбільш кльова із всіх квартир, де мені доводилось жити до того. Її власники володіють розкішним готелем у Val di Sole (Долині Сонця), яка знаходиться неподалік, тому не дивно, що вони і квартиру оформили естетично та якісно.

У двох кроках від нашого нового дому знаходилось все, про що можна було тільки мріяти: казкова набережна річки Адідже, по якій можна було гуляти та бігати хоч кожен день, сімейна піцерія та овочева лавка, найкращий суботній базарчик в провінції.. навіть кіоски зі свіжим козячим молоком в 5 хвилинах ходи. А ще тут було доволі прохолодно, що, враховуючи клімат в Італії, має велике значення, і тихо, попри близькість до центру міста…

Без сумнівів, таке життя нагадувало dolce vita. І саме тому процес повноцінного усвідомлення, що ж відбувається насправді, взяв так багато часу. Щоправда, все відбувалося саме так, як і мало відбуватись.

***

Шлях, на який ми встали, приїхавши до Італії, є доволі стандартним та звичним для молодих вихідців із СНД, які хочуть поїхати за кордон та зависнути там жити. Ти приїжджаєш на навчання або стажування, а після закінчення контракту знаходиш роботу. Хоч якусь уже, але знаходиш. Працюєш, чекаєш поки мине десь років 10, можливо женишся, а потім отримуєш громадянство.

Проста така набита схема, яку, враховуючи існування різноманітних грантів та стипендій, можна реалізувати практично без початкових вкладень. В основі цієї схеми лежить сфокусоване бажання, щоб там не було, — поїхати за кордон, а що робити далі — розбиратись уже на місці.

Її підступність полягає в тому, що вона ризикує зробити зсув у системі цінностей. Увести від створення в сторону споживання.

От дивіться, про що я розповідала на початку цієї статті: казкові місця, комфорт та зручність, відчуття свободи та власної вартості… відкрийте фотоальбом чи блог-пост вашого друга, який поїхав навчатись чи працювати за кордон, і ви знайдете там одне й те саме. І тільки зрідка, буквально у виключних випадках, враження вашого друга про роботу, про ту цінність, яку він поїхав за кордон створювати, будуть емоційно перевищувати ці банальні звіти про подорожі. І це печально.

Фактично, люди прагнуть за кордон за споживанням. Причому за споживанням тих благ і досягнень, для створення яких інші люди пройшли цілу історію. І якщо абстрагуватись та уявити,це все це виглядає настільки неприродньо в планетарному масштабі.. їм би проживати та будувати власну історію, а вони віддають перевагу тому щоб взяти і сісти на хвіст чужій.

Фраза «сісти на хвіст», до речі, вдало описує суть процесу. Знову ж таки, добре абстрагувавшись, можна уявити собі кожну розвинену країну як повним-повнісінький стадіон. Припустимо, є в цьому стадіоні сектор економіки. Ви, молодий економіст, лишаєте ваш слабо визначений напівпорожній стадіон під назвою Україна, і вирішуєте попитати щастя на останніх рядах стадіону чужого.

Але є обставина — цей стадіон набитий. Тому вам, тому хто із труднощами втиснувся у гальорку, щоб дібратись до перших рядів доводиться нескінченно товктись, постійно ухитрятись та працювати ліктями. Ніхто не каже, що це не можливо, інколи може бути навіть в чомусь корисно. Питання лише в тому, наскільки це доцільно.

Мова тут, звичайно, не іде про ті випадки, коли людина уже є унікальним крутим спеціалістом, і її запрошують працювати за кордон просто тому, що вона дуже крута і для людства в цілому так буде краще. Немало таких ситуацій можна зустріти в сфері IT, мистецтва.. В прикладі з Арена ді Верона, такі люди опиняться уже не на гальорці, а в зовсім іншому контексті: на сцені, ну або як мінімум у вечірньому вбранні в перших рядах 🙂

Але більшість доль емігрантів, на жаль, будуються зовсім за іншим сценарієм: люди пропалюють своє життя у якості маловажливих гвинтиків, так і не дізнавшись, що таке справжнє прагнення, справжній результат і солодке відчуття безпосереднього впливу на світ.

Чужий стадіон продовжує здаватись чимось кращими та більш особливим, ніж власний, на якому хоча наче й місця повно, але якось не зрозуміло куди присісти, та шоу м’яко кажучи так собі.. хоча можна ж просто взяти і зробити власне шоу! 🙂

Найбільш печальним є те, коли, емігруючи в молодому віці, люди стикаються на першій роботі в якомусь грантовому проєкті за кордоном з імітацією діяльності та команди. Круто, що я знала, як така справжня команда відчувається по моєму попередньому короткому досвіду в ІТ-стартапі. А раптом хтось не знає?!

Ось так поїде після університету, і буде думати, що це і є реальне життя. А далі діалог із дияволом продовжується: щоб тобі подовжили контракт і ти не втратив вид на проживання, ти відмовляєшся на від власних амбіцій і береш перший ліпший проєкт…

А ми ж, люди, як влаштовані: коли ми не відчуваємо безпосередню власну відповідальність за результат, нам більше не потрібно робити ривки чи надзусилля. Люди більше не голодні та безрозсудні. Вони ситі.

***

Ці висновки оформились особливо чітко тоді, коли працюючи більше ніж півроку в мультинаціональній команді, я познайомилась із Сашею Бєлоглазовим. Навесні 2011 він приїхав до Італії, як і ми всі, в пошуках «кращого життя». Але, трушний сибіряк, приблизно як принцеса на горошині, горошину фальші та ліні в італійській команді Саня відчув одразу.

Знайомство із Сашею суттєво вплинуло на все те, що відбувалось далі та стало величезною підтримкою для мене крізь усе життя. Іноді мені здається: варто було мені поїхати в Італію, щоб ми з Сашею зустрілись на цій Землі!

В університеті ми з Сашею працювали в різних командах, але дуже швидко зійшлися на тому, що робота ця відбувається, м’яко кажучи, не дуже ефективно. І справа тут навіть не в тому, що в університеті Тренто прийнято безцільно прожирати гранти Європейського союзу, не працюючи на результат. В сутності, це питання вирішується зміною місця роботи.

Окрім цих робіт ми також спробували попрацювати разом над своїм проєктом, і в цей момент усвідомили те, наскільки приємно та результативно було нам працювати один з одним, з людьми схожої ментальності та духу! Скільки слів та дій одночасно стають непотрібними. Ск

Річ у тому, що н

Річ в тому, що лише далеко від дому в чужому колективі, ми почали по-справжньому цінувати та помічати те, як багато слів та дій стають непотрібними, якщо ти працюєш із собі подібними людьми. І наскільки багато енергії та ресурсів втрачається, коли ти працюєш в колі емігрантів.

Роблячи такі висновки, я себе тоді запитувала: можливо, нам просто попалися невдалі емігранти? [Після цього я неодноразово працювала з іноземцями в різних проєктах, і все було інакше – додано в 2021 році]. Але все ж, не настільки легко, як працювалось нам із Сашею, коли в червні 2011 року ми почали робити свій стартап.

Тоді кількість ідей в Сашиній голові, імовірно як реакція на безпросвітне болото університету, зашкалювала, і він їх нам все розповідав-розповідав, а потім ми йому розповідали.. зрештою, ми зупинились на створенні сервісу для перегляду веб-сторінок, який би дозволяв всім користувачам сайту, які переглядають його прям зараз, спілкуватись один з одним.

На нашій затишній італійській кухні, вечорами та вихідними, ми годинами розмальовували в мокапи коробки від піцци, та твердо вирішили: на початку серпня альфа-версія проекту має бути готова. Відклавши в сторону всі поїздки та походи в ресторани, ми почали виходити на творчу орбіту 🙂

Працюючи разом, на одній кухні та в одному інформаційному просторі, до нас трьох раптом знову повернулось відчуття команди. Те саме відчуття, коли цілі відчайдушно щирі, цінності співпадають, зусилля — максимальні, а вміння учасників складаються як мозаїка. Ах, як же я обожнюю це відчуття!

Приблизно в той самий період я почала читати «Волоколамське шосе» Олександра Бека. Важливі книжки завжди з’являються в той момент, коли ти до них готовий, і це був той випадок. Залежавшись в моєму ту-рід листі, ця книга про оборону Москви у 43-ому потрапила до нього зовсім не тому, що я люблю читати книжки про війну. Насправді, це була власне перша книга про війну, яку я прочитала. Вона потрапила сюди по рекомендації Московського клубу підприємців, це її характеризували як «одну з кращих книг по управлінню бізнесом». По управлінню проектами в умовах слов’янського менталітету, я би уточнила 🙂

«Оставшись без командира роты, без связи, по собственному почину принял командование, собрал разбредшуюся в темноте роту»...

Читаючи її кожен ранок в автобусі по дорозі на роботу, я поступово звикала до того, як відчуття дежавю ставало нормою. Той спосіб, в який солдати під управлінням генерала-майора Панфілова діяли та приймали рішення, — все це здавалось таким рідним, зрозумілим та необхідним.. а всі процеси на роботі такими чужими.. що хотілося скоріше знову опинитись на нашій кухоньці та фігачити далі.

Саме Саша вперше заговорив про те, щоб поїхати із Італії. Тоді це ще звучало дуже несподівано, хоча саме до цього зводились всі передумови у нас троьох, Дениса Василевського із Мінська, а також сімейної пари Каньшиних з Алтаю, які вже півтора року жили в Тренто, і напередодні народження дитини із схожих міркувань вирішили повернутися на Батьківщину.

Але просто так повертатись додому не хотілося, тому ми вирішили зв’язати повернення з нашим проектом, подавши заявку в один із стартап-інкубаторів. Щоправда, на той момент у Сані вже закінчився контракт, він зібрав свою мінімалістичну хокейну сумку і… вирушив назад до Сибіру 🙂

І не зважаючи на те, що з об’єктивних причин наш проект все ж таки зафейлився та в стартап-інкубатор не пройшов — головний механізм вже був запущений 🙂 Ми взяли квитки додому, і уже знали, що вчиняємо правильно. Як у знаменитій казці про принца, який шукав свою принцесу, долю та кохання по всьому світові, повернувшись ми знайшли її.. «у власній покоївці» 🙂

Навіяний шаблонами, незначний страх того, що рідна країна, яку я не бачила вже понад рік, не виправдає сформованих за кордоном надій, в момент повернення, звичайно, зберігався. І, до речі, саме страх — це те ключове відчуття, яке, з мого боку, і уводить людей на пошук свободи зовнішньої, роблячи їх, врешті решт, заручниками власних ілюзій.

Колись цю думку озвучив мій знайомий із ЛІТу Діма Кругліков, обговорюючи зі мною питання еміграції. Він тоді сказав, що «значно цікавіше знайти відповіді в собі». Часто згадуючи це твердження опісля, тільки зараз я усвідомила його у повній мірі.

В цьому смислі для мене свого часу дуже показовим був приклад Юрія Луценко, того самого політв’язня Юрія Луценко, який [на момент написання цієї статі] сидить в українській в’язниці. Пару місяців тому я вирішила почитати його блог, який він пише із в’язниці або надиктовує своїй дружині, коли писати забороняють. І знаєте що?

Луценко, як він власне зізнається сам, але що чітко прослідковується в тому, як він пише, сидячи у в’язниці відчуває себе значно більш вільним, ніж більшість людей, які знаходяться на свободі [на той час у мене не було уявлення, що він стане генпрокурором України о_О — додано в 2018 р].

Просто тому, що відчуття свободи — це внутрішнє відчуття. Воно не залежить від ступеню важкості ситуації у твоїй країні чи в світі, який ось ось прогнеться від різного роду криз. Воно залежить виключно від уміння побачити у проблемах задачі, і займатись створенням навіть в тій ситуації, коли інші сходяться на тому, що «все капець».

Таким прикладом для мене, яскравим та особливим, для мене завжди був Діма Хозін [який встиг стати депутататом Дніпропетровської міської ради — додано в 2018 р]. Ще у 2009х, коли вони тільки починали розвивати проект К12, я абсолютно не могла зрозуміти, як можна одночасно розповідати про те, що скоро Дніпро стане краще містом на світі, але при цьому з таким задоволенням знімати відео про бомжів 🙂

Не розуміла я тоді, що справжня любов, любов до людей і до свого дому, — ось така вона і є… самобутня і чесна.

Діма тоді казав, що побувавши в Штатах та поживши в Києві, він прийшов до висновку, що його місце — тут. І що треба будувати тусовку тут, свою. Напевно, варто було мені все ж таки пожити в Італії цілий рік, щоб це усвідомити.. 🙂

І розширення зони комфорту, врешті решт, відбулося. Якщо раніше місто мене втомлювало, то одразу ж після повернення з Італії сталося якесь дивне внутрішнє відчуття, що цей центр і безглузда карусель, і навіть це звалище у сусідньому приватному секторі — це все тепер мій дім. І стало тааак добре… Я навіть подружилась і нашими місцевими бабусями у домі, які раніше мене недолюблювали, але про це вже якось іншим разом.. 🙂

Тим більше у Києві, де в листопаді 2011 року мені довелося пожити десь з тиждень: все здавалося таким рідним та приємним [і в якому я живу тепер — 2018 рік], що годинні прогулянки вулицями без смислу являли собою якийсь прям особливий вид кайфу 🙂  Власна країна почала сприйматись зовсім по-іншому.

Імовірно, якусь роль в цьому дзені, який несподівано трапився з моєю головую, зіграв той факт, що невдовзі після переїзду до Італії я почала займатись йогою. Льоша Северін, який навчався в той час у аспірантурі універу Тренто та став нашим добрим знайомим, поділився тоді зі мною 4-ма відозаписами уроків по системі Йога23, яку придумав киянин Андрій Сидерський.

«А чому так мало роликів», — я тоді спитала. «Ооо, тобі цього буде більш ніж достатньо», — як добрий доктор відповів Льоша.. так і вийшло 🙂

Я займалась йогою кожен день вранці, за одним і тим самим півгодинним роликом «Ранок» із серії «Йога для початківців». Пізніше купила вже й інших дисків, але саме цей — зіграв без перебільшення величезну роль у моєму житті. [Насправді, займаючись тоді йогою без учителя я зробила також собі і шкоду: з наслідками травми, отриманої тоді, я продовжую розбиратись і досі. Втім, разом з тим я не можу ігнорувати і позитивний ефект, який дали мені ці заняття — 2018 р].

Сидерський стверджує, що йога, яка є не тільки фізіологічною, але і психічною практикою, здатна виводити людину на альтернативні життєві сценарії. Не виключаю, ох не виключаю )))

За рік після повернення в Україні я познайомилась із новими неймовірними людьми, та стала більше спілкуватись із тими, кого любила та знала до цього. Взявшись за конкретні задачі, я бачу мільйон можливостей реально впливати на довколишню дійсність, та робити це разом із тими людьми, з якими перш ніж стати однією командою, ми пережили спільну історію.

Стверджуючи, що я не хочу за кордоном, я не маю на увазі нічого консервативного. Якщо так трапиться, що, скажімо, друзі із Бразилії та В’єтнами запросять мене пожити там з півроку – запросто взагалі 🙂 Але справ моя і душа моя — будуть тут.

Але статті про Італію я все ж таки допишу 😉

Багато з них лежать в чернетках, залишилось тільки виділити під них декілька затишних осінньо-зимових вечорів.. Все ж таки, саме Італія навчила мене бачити красу в тому, що раніше здавалось жахливим.

---

Якщо мій блог не залишає вас байдужим

Запрошую вас підтримати проект «Батарейки, здавайтеся!», який я заснувала з однодумцями в 2013 році. Лише 1 батарейка здатна забруднити 16м2 землі токсичними речовинами, при цьому більше 90% всіх батарейок викидаються безконтрольно.

Ми робимо збір батарейок масовим та доступним — залучаємо торгові мережі, школи, офіси, під’їзди збирати батарейки з нами, відкрили уже понад 1000 пунктів по всій країні.

Від самого моменту заснування нашу роботу фінансують небайдужі люди та компанії, Наша місія, щоб 100% всіх батарейок в Україні йшли на переробку, а не в землю — тут можна підтримати нашу місію внеском. Кожні 50 грн/міс мають значення.

Ми не еко-романтики і віримо в те, що врятувати планету неможливо врятувати через відмову від споживання та маніпуляції відчуттям провини. Потрібні лише масові зручні інфраструктурні рішення, так щоб екологічний вибір став простим та людям хотілося обрати саме його.