Залишитись друзями, 1 частина

Ми з Льошею дружили з 10 класу Ліцею. Разом ходили в походи та на танго, разом шукали себе в житті, почали зустрічатись… разом заснували «Батарейки».

Але влітку 2015 року настав день, який змінив все — я випадково зустріла Льошу на вулиці з іншою дівчиною. Паззл наших стосунків розлетівся на шматки…

Я 3 роки збирала себе докупи, щоб написати цей текст. Він про те, як пройшовши крізь жах, розчарування та нестерпний біль розлучення — стати підтримкою один для одного. Віднайти контакт один із одним значно глибший, ніж будь-коли до цього.

І залишитись друзями.

В настрої:
Aura Dione, «Friends»
Yohanna, «Is it true?»

Серпень, спека, десь в районі вул. Бородинської.. я іду і задихаюсь. Мені прямо дуже складно дихати, а ще я можливо хочу забути правила дорожнього руху. В принципі, я їх і так нормально не знаю. Просто мені правда байдуже на машини.

Ще 5 хвилин тому я вся така завзята, як завжди тоді із запізненням, намагаюсь не запізнитись на якусь подію в конференц-залі «Парлє» біля Троїцького ринку… А зараз я більше не поспішаю. Тепер просто з’явилась нова ситуація. Треба видохнути. Треба зрозуміти як зробити видих.

Ні, ну не скасовувати ж свої плани. Ну подумаєш, зустріла Льошу на вулиці з іншою дівчиною… за руку. По-перше, може мені здалося, бо така спека. По-друге, тоді що — змінювати плани? Є план іти на подію, то йду на подію. По-третє! Невже він би мені не сказав? Він би сказав…

Ааааааа!!!! Мама. Маша. Боже, я вкриваюсь багровим нальотом прямо при людях. Такий як церковний дзвін у вухах… Щось кажуть зі сцени, а я прямо роблю зусилля, але не можу розібрати слова. Як добре, що люди захоплені подією. Вони не бачать, як я плачу і більше не можу зупинитись. Мабуть, треба йти, навіщо я тут… Не зрозуміло просто як зробити видих о_О

Маша, моя близька подруга, набираю її десь на спуску біля Троїцького і пояснюю все: У ЛЬОШІ ІНША ДІВЧИНА.

Ще коли він повернувся з походу, де був не на зв’язку три тижні, такий різкий, впевнений, у мене закралася думка десь в глибині… А тепер я наче падала у прірву, бо жодна з ілюзій які приходили в голову.. За них уже не можливо було ухопитись. Льоша ходить за руку, любить, цілує, спить з іншою дівчиною. А я…

---

— Льош, ти не будеш проти, якщо я напишу в публічній статті, що ти мені зрадив?
— А чому я був би проти. Це ж правда.

---

— Як ви з Льошею наважуєтесь розказувати про такі речі публічно?!
— А чому ні?

Після розлучення життя стає простішим, але… сильно не одразу.

---

Як все починалось

Ми з Льошею познайомились давно, ще в Ліцеї, в поході.

Йому було 16, мені 17. Ми вчились в різних паралелях, але знайшли один одного сонячним літом 2004 року десь у Кримських горах, куди ліцеїсти відправлялись влітку.

Навчатись у Ліцеї було складно, тому ці літні походи відчувались як неймовірний ковток свободи. Тут можна було одягатись як захочеш, говорити про що захочеш і як завгодно довго, поки ідеш довгими гірськими стежками до чергової вершини.

І, загублені у просторі та часі, приблизно як на тому фото, з першого дня знайомства ми дуже багато говорили. Про свободу самопрояву та недосконалість світу, нерівність між людьми та нонконформізм, про соціальні обмеження..

Земфіра в плеєрі, пісні біля вогнища.

З дитинства у мене були проблеми з тим, щоб знайти справжнього друга, з яким я можу ділитися своїми відчуттями, і він їх розумів. До того ж, у мене активний характер — я постійно що-небудь затіваю, дуже емоційна і, особливо з друзями, можу висловлюватись доволі різко.

Тому коли з’явився Льоша, якому стало несподівано цікаво, що я думаю і відчуваю.. правда цікаво о_О А ще він і сам був дуже різким та безкомпромісним.. я моментально зблизилася з ним.

Якщо ви спитаєте, з якою людиною на планеті я написала найбільше повідомлень в чаті за своє життя, то це буде безперечно хлопець із нікнеймом shadowstriker ^_^

А потім Ліцей закінчився, у Льоші з’явилась дівчина. Я поїхала жити в Італію. Ми стали менше спілкуватись. І якби тоді ви спитали в мене, чи повірю я, що згодом буду з Льошею зустрічатись, ви би почули: «О боже, ні!» ))).

Під враженням від «Роксолани» та «Віднесених вітром», я мріяла про брутального та загадкового принца, а Льоша — весь час такий відкритий до спілкування та простий… прямо тут і зараз зі мною без меж. Яка ж тут романтика, думала я.

Але після повернення з Італії в Дніпро у 2011, коли багато моїх уявлень про світ були зруйновані та я шукала кофаундера, щоб створити якийсь корисний важливий для світу проект, в моєму житті знову з’явився Льоша. Новий, значно більш зрілий та дорослий 🙂

Так само як я, вдень він працював в ІТ-компанії, а вечорами та вихідними шукав цікаві активності. Ще до Євромайдану обом нам почала дуже боліти політична ситуація в Україні та скорочення свободи слова. Ми разом дивились та обговорювали сюжети на TVi, ходили на мітинги.

Льоші було цікаво тестувати щось нове, тому він розділив мої ініціативи волонтерства в Екоцентрі в Палаці дітей та юнацтва, екскурсій в Дніпро-орільський заповідник. Згодом ми разом намагались писати інтернет-проект про домашніх тварин, який ми хотіли створити в партнерстві з громадською організацією «Вірність».

А потім… вбили Гончаренка — громадського активіста, який розслідував екологічні злочини в Україні. Я встигла познайомитись з ним особисто після повернення із Італії та саме завдяки йому — екологія та екологічна безпека увійшли назавжди в коло моїх інтересів.

Розлючені страшно на цю трагедію, з бажанням продовжити справу Гончаренка та змінити стан речей, втрьох — я, Льоша та наш новий друг Нікіта — ми заснували громадську організацію «Екодніпро». А згодом — проект «Батарейки, здавайтеся!», яким я керую донині.

Спільна діяльність дуже зблизила нас з Льошею, ми ділили так багато важливих емоцій разом. А ще — пішли вдвох на аргентинське танго 🙂

В настрої

Miguel Calo, «NADA»

І так, слово за слово, холодні вечори, під час яких ми залишались у квартирі Льоші на Перемозі та робили соціально-важливі проекти після танго, а потім дивились з балкона 12 поверху на засніжений бульвар Слави… плавно переросли у щось більше, ніж просто дружба… ^_^

Це виглядало як таке логічне продовження довгої історії нашого знайомства та близькості… ми навчались в одному ліцеї, він брюнет, я брюнетка (реально так думала тоді). І хоча від найпершого дня всередині мене був якийсь непевний внутрішній голосок, який казав — «це не він»…

Але на той момент, мені було уже 25 (тоді здавалось — ого!), всі інші чоловіки не підходили на цю роль і близько, а мати близькі стосунки хотілось… тож взимку 2012 року ми почали зустрічатись.

Як все зламалось

Багато людей із Дніпра пам’ятають цей атмосферний будинок на Виконкомівській 12/4, який Льоша, я та Нікіта зняли для того, щоб зробити там центр екологічного життя нашого міста.

Це був проект у стилі міської екокомуни, формат якого ми піддивились у активістів із Москви. Він був продовженням нашого екоактивізму в Дніпрі.

В одному й тому самому будинку ми, його мешканці, — жили та робили ремонт за екологічними принципами, працювали на IT роботах, займались громадською діяльністю та приймали гостей.

У кожної пари: я та Льоша, Нікіта та його дівчина Даша  — у нас були свої окремі кімнати на 2 поверсі, а на першому поверсі знаходилась кухня та коворкінг/гостьова зала.

Незвичайний та щирий, Еколофт притягував сотні мешканців Дніпра до себе в гості. Люди приходили подивитись, як ми своїм прикладом показували, що екологічний стиль життя у місті — це можливо і весело. Такий формат знають практично всі творчі люди, які роблять щось, коли не можуть не робити, і починають приймати гостей, коли не можуть не приймати.

Але всередині Еколофту, як це часто буває в таких «родинних» форматах, хоча все починалось теж дуже щиро і натхненно, згодом почали відбуватись тривожні речі.. В тому числі, в наших стосунках із Льошею. Ближче до літа 2015 року напруження між нами стало настільки сильним, що ми майже припинили розмовляти один з одним…

Проблеми почались так начебто з того, що я — не приділяю достатнього часу стосункам через мою роботу в нашій екологічній організації. І я ще тоді розуміла — це було правдою.

В Еколофті ми від початку поділили обов’язки: я на той час уже понад рік не працювала в ІТ, мене фінансово повністю забезпечував Льоша. По задумці, саме цей мій час я і мала працювати в наших екопроектах та організовувати ремонт в домі.

Але я одна — жахливо не справлялась :(..

Виконуючи одночасно роль прораба з ремонту, керівниці проекту з батарейок, організаторки подій, SMM менеджерки, активістки, яка разом з журналістами виїжджає на екологічні форс-мажори у місті, хостес для всіх гостей (які приходили майже в будь-який час дня і ночі), не маючи коштів найняти людей на роботу для допомоги, я поступово загиналась від того, щоб тягнути все це одночасно на собі.

Мені було надзвичайно важко… і не зрозуміло. Чому, якщо ми зняли цей будинок і почали наш екопроект разом, Льоша почав максимально відсторонюватись від нього та неймовірно дратуватись на будь-які мої спроби спільно вирішити якісь питання, які його стосуються… а потім ще і звинувачувати мене в тому, що я не приділяю час стосункам 😦

Та й відступати вже тоді мені принципово не хотілось. Проект «Батарейки, здавайтеся!» на той час уже виріс до масштабів національного, ми мотивували сотні людей приєднатись до нас, повели за собою.. Я хотіла продовжувати працювати в громадській діяльності та не хотіла зупинятися на півдорозі просто тому, що мені було важко.

Незабаром від перевантаження у мене почалися проблеми із пам’яттю — дисоціація. Це такий вид психічного захисту, який можна коротко описати як «події відбуваються не зі мною», а ще — «не записуються вхідні». Твій мозок настільки перевантажений, що виключає сприйняття і запис нової інформації.

Багато деталей для цієї статті я відновила завдяки фотографіям та Льошиним спогадам.. сама я їх не пам’ятаю. В якийсь момент тоді я навіть потрапила у лікарню, але згадала цей факт теж тільки завдяки фотографіям. Події надзвичайно нагадували сюжет моєї улюбленої короткометражки «Play» із циклу Futurestates.

Мені було настільки важко всередині, що довгий час просто хотілось взяти та стерти ці спогади із власного життя. Саме такий план і обрав, власне кажучи, тоді мій мозок. Бажання відновити ці спогади та своє власне минуле — це одна із головних мотивацій для мене в написанні цієї статті.

Наприклад, досвід рафтингу на Південному Бузі, який я тоді вперше в житті спробувала на одному з літніх еко-таборів, я згадала лише потрапивши на Південний Буг ще раз і побачивши пороги на власні очі. Причому сплило лише одне із вражень — як ти сидиш у човні і у тебе всі сідниці мокрі..) Воно просто дуже яскраве, а решту не пам’ятаю досі.

Зміст лекцій Школи українських політичних студій, 4 сесії якої припали саме на цей 2015 рік, я в принципі забула (дуже прикро, було би класно якось пройти її ще раз).

А потім, стало гірше — у мене почали відбуватись випадіння. Це такий ефект, коли ти начебто живеш-живеш, і вжух — а замість реальності десь на хвилину ти бачись якусь сторонню картинку…

В тілі виникає приємне відчуття розслаблення та зупинки, від тієї картинки що ти бачиш, тобі з якоїсь причини добре. Можливо, вона нагадує якісь приємні події з минулого чи образи із вигаданого світу.. Але рівно за хвилину ти уже нічого не розумієш і повертаєшся в реальність з відчуттям паранормальності всього, що відбувається і легкою тривогою — що ж зі мною коїться: я їду з глузду, чи як?

Якщо з вами відбувається щось подібне: випадіння, тривожність, нервові зриви — не думайте, що це мине само собою… не мине.

Якщо не почати змінювати щось у своєму житті, далі буде тільки гірше.

І чим гірше ставало мені — дедалі більше відсторонення я зустрічала з боку Льоші… Він почав тотально забивати на свій зовнішній вигляд.. пити багато алкоголю.

Влітку 2014 ми спробували поїхати разом на відпочинок, у невеличке містечко Равда у Болгарії. Ми сподівались, що зміна обставин якось допоможе віднайти один з одним контакт.. Але нічого не вийшло.

Щось відбувалось однозначно не правильно, але що?.. В той час як від тижня в Болгарії Льошу начебто трохи попустило і йому цей відпочинок сподобався, але мені.. Цей тиждень здався дуже нудним та значно менш цікавим, ніж моя хоча і стресова, але така справжня робота.. І від цієї різниці сприйняття ставало ще важче всередині.

Водночас я була дуже прив’язаною до Льоші, адже ми були в чомусь настільки схожі та стільки всього уже встигли пройти разом.. І мені було дуже боляче від того, що він постійно огризається на мене та дедалі більше відсторонюється..

Тим часом у 2015 році ми створили, тоді ще всі разом, перший сайт для залучення внесків на діяльність нашої громадської організації, що дозволило найняти перших співробітниць в команду на зарплату.

Але зі співробітницями все теж виявилось сходу не просто 😦

В один рік мені довелося попрощатись із 7-ма людьми, частина з яких пішли з команди при думках, що я — диктаторка та хвора перфекціоністка Коли цей твій перший досвід управління проєктом такого масштабу і ти цьому ніде раніше не вчився – заробити такий статус зовсім не складно.

В липні 2015 року, за наполегливою порадою подруги Маші, я звернулась до психотерапевтки. Мій запит звучав так: «що мені потрібно змінити в собі, щоб збудувати класну команду?».

І буквально впала в її обійми, бо незабаром втратила все… і команду, і чоловіка.

Шок

Що відбувалось далі в той день, коли я їх зустріла з дівчиною на вулиці — я не пам’ятаю… не робила фотографій, не писала ніяких заміток в блокнот.

Цей ефект, який стався зі мною і який я описала на початку статті, називається панічна атака. Від нестерпності відчуттів, які обрушуються, тебе повністю викидає із реальності.

Пам’ятаю тільки як швидко дійшла до Еколофту, достала половину грошей з нашої заначки з грошима, подумала — «як же ти міг!!!». Та якимось чином за декілька днів опинилась уже в Полтавській області.. на дачі у батьків Ксюші.

Кожен, хто будь-коли проходив через розлучення, знає, що людині, яка опиняється в цій ситуації вперше, надзвичайно важливо отримати першу допомогу від небайдужих людей поряд. Від людей на твоїй стороні.

І саме вона вона тією людиною, яка надала мені першу допомогу в той жахливий момент — Ксюша.

Ми не були знайомі давно. Але після 1.5 років волонтерства в ролі координаторки «Батарейки, здавайтеся!» по Львову, Ксюша настільки надихнулася проектом, що вирішила звільнитись з IT роботи, переїхати до Дніпра та спробувати розвивати екологічний рух разом зі мною.

Сама доля, здається, прислала Ксюшу в цей момент — і проєктові, і мені. Дізнавшись мої новини, вона одразу знала що робити, бо мала досвід розлучення в своєму житті. Ксюша сказала: «Люба, поїхали на дачу! Будемо їсти персики і малину, а потім подумаємо, що робити».

У мене не було особливих опцій… Я поїхала.

На дачі ми спали, їли, гуляли, купались… Як стало ясно по заміткам, попри страшенний біль всередині, в ті дні я ще і намагалася писати мотивуючі пости від сторінки групи «Екодніпра» на День Незалежності… Я почувалася так самотньо, і кожна можливість відчути єднання з людьми через змісти – я чіплялася за неї як соломинку.

«Постійна зайнятість — це спосіб не питати себе, куди ти ідеш»

Але в кінці серпня Ксюша остаточно забрала у мене телефон, який розривався від дзвінків в нашу екологічну організацію, щоб я мала можливість хоч трохи відпочити.

Впродовж 5 років, з того часу як я почала робити власні проекти і навчалась методом проб і помилок організовувати команди, я жодного разу не дозволяла собі повністю відключитись від справ… без мене все розвалювалось.

Крім цього, у мене постійно не вистачало грошей, а тим більше на відпочинок того рівня, який дійсно дає можливість мені відпочивати – з хорошим сервісом, естетикою, в тиші..

Та цього разу хронічна втома і шок були настільки сильними, що я зрозуміла — або я щось придумаю, або потраплю в лікарню.

«Найкрасивіші готелі України» — таким був тоді мій запит в Google, інтуїтивний та агресивний. Але тоді я думала так: хоча у мене скоро взагалі не стане грошей, після 1.5 років життя в жахливих умовах в Еколофті та після всього, що я пережила — я маю право хоча б відпочити нормально!

В глибині душі мені давно хотілося в Карпати, але не так, щоб з рюкзаком та в екстрім, а спокійно, затишно… І він постав на горизонті так наче з моєї уяви, щоб врятувати мене — неймовірний «Клуб-готель Яремче», оформлений на перетині сучасності та традиційного українського стилю.

У високий сезон він зазвичай дуже повний, але у вересні — там були вільні номери… Я вперше в житті вирушила у відпустку на самоті за усвідомленням… що відбулося… як взагалі жити далі.

---

— Лю, мені здається, що після цього шматка я сприймаюсь як монстр.
— Значить вийшло передати свої відчуття саме такими, як я відчувала їх тоді, Бо як інакше пояснити цей шалений контраст, який відчула згодом…

---

Заперечення

В Яремче майже не було інтернету, а місцями інколи мобільного зв’язку. Мій розклад дня складав небагато занять: я багато спала, коли вистачало сил піднятись з ліжка — ходила на річку… дивилась на себе в дзеркало, плакала… Але здебільшого я читала, хоча це давалось дуже важко.

Це була перша відпустка в моєму житті, в якій би я була сама. До цього або з батьками, або з друзями, або з хлопцем. І тому мені було надзвичайно страшно залишитись наодинці із собою та своїми думками, без якої-небудь корисної роботи.. особливо в такому стані… Читання рятувало мене від самої мене.

Плюс тут включилася IT-тішна навичка, яку я надзвичайно ціную в собі: для відповіді на будь-яке питання, в якому не можеш розібратись, спробувати знайти готову інструкцію. Тож, щоб не вигадувати велосипед, я закачала в бук-рідер неймовірну кількість книжок по психології стосунків.

Але жодна з цих книжок, насправді, не робила мені добре… Бо частково вони написані дуже схематично тими, хто уже пройшов кола пекла, але саме тому, що він їх уже пройшов – знецінює шлях та переживання, які трапляються на ньому, та роздає поради. Інша частина книжок – написані дуже раціонально та занудно, психологами для психологів.

Тому мені знадобився ще майже рік, аж поки я не знайшла її – книгу, яку до цього моменту я вважаю своєю особистою біблією, яка сформувала мене як особистість і стала підтримкою там, де підтримки не було.

Вона називається «Rebuilding», її написав канадський психолог Брюс Фішер на основі 25-річної практики проведення групової терапії для пар, які розлучаються.

Книга пережила уже 4 видання і на сьогодні — це найбільш фундаментальна робота про розлучення у світі, її прочитали більше 1 млн людей.

Коли ти втрачаєш стосунки – дуже важко не приймати це особисто.

Правда ж полягає в тому, що 44% тільки офіційних шлюбів у Європі розпадаються, розлучення може трапитись з кожним і це один з можливих, та часто навіть більш здорових, витоків стосунків. Так буває, це абсолютно нормально.

Крім цього, як виявилось, у кожної людини, яка стикається із крахом стосунків з близькою людиною, ці події трігерять один і той самий набір складних емоцій. І якщо в цьому потоці емоцій розібратись та отримати правильну допомогу — є шанс розпочати жити новим, якісно значно більш щасливим життям.

Весь процес відновлення після розлучення автори, на основі досвіду числених пар-учасників семінарів, представляють як сходження на гору із 14 різних етапів-станів:

Фактично, ці блоки стосуються не тільки розлучення, а подолання будь-якої кризи в житті. І це надзвичайно важлива навичка для щасливого дорослості: розуміти навіщо кожен із цих блоків психіці потрібен та як з ними ефективно справлятись.

Так сталося, що особисто я — більшість із цих емоційних блоків на той час не тільки не вміла подолати. Я навіть не могла їх помічати у собі. І знаєте, несподівано, чому? Бо цього досвіду не мали мої батьки.

З одного боку, мені надзвичайно пощастило — мої батьки закохались один в одного з першого погляду, одружились через 4 місяці після знайомства, в той же рік народили мене, і відтоді живуть разом.

Але з іншого боку, саме тому, що між моїми батьками не траплялись випадки зради чи розлучень — я абсолютно собі не уявляла, що це взагалі може статися зі мною.

Тому коли це сталося, моя психіка, і без того надірвана стресом, не мала навичок, щоб частину з цих блоків подолати… а батьки також не до кінця розуміли що відбувається і як мене підтримати.

Надати психологічну підтримку у конкретному емоційному стані може тільки той, хто має досвід переживання саме цього конкретного стану.

А ще є парадокс: діти із родин, в яких батьки якісно розлучились та грамотно провели по процесу відновлення дитину, — такі діти мають більше шансів збудувати здорові стосунки у власному житті.

А я, оскільки всіх цих навичок не мала, то для порятунку моєї психіки включився перший базовий блок із книжки про розлучення — ЗАПЕРЕЧЕННЯ.

Нещодавно ми говорили з мамою, згадували ті часи.

Вона каже, що навіть після того, як я на власні очі побачила Льошу з дівчиною на вулиці — я все ще деякий час продовжувала казати у розмовах з нею, що, напевно, це якась помилка.. Можливо мені здалося, або вони — просто друзі… так воно і працює, заперечення.

Основна функція цього блоку полягає в тому, щоб захистити нашу психіку від надважких емоцій, з якими вона поки що не може впоратись, дати час наростити м’язи, перш ніж… падати у прірву.

Саме під дією заперечення величезна кількість пар доволі довгий час живе разом, створює публічний образ сімейної гармонії, хоча у стосунках все давно зламалося — просто немає внутрішньої сили оцінити ситуацію чесно та зробити крок…

І саме тому в стані внутрішнього супротиву один з одним більше ніж півтора роки продовжували жити разом ми з Льошею.

Льошине заперечення припинило діяти раніше, ніж моє, і так завжди буває, що у когось цей захист спадає першим. Уже приблизно на початку літа він почав спілкуватись зі мною про те, щоб спробувати пожити окремо — він хотів зняти для себе квартиру.

Але ж це означало ще й закрити Еколофт! Не може бути. Моя психіка намагалась всіма силами витіснити ці розмови, а ще — я постійно намагалася відправити Льошу до психотерапевта, тому що здавалось, що проблема полягає в ньому.

Я просто не могла собі цього уявити, що залишусь сама наодинці із нашим проектом… що Льоша може передумати їм займатись. Ми ж вклали стільки часу і сил, це неможливо.

В цьому місці, користуючись нагодою, я б хотіла звернутися до всіх жінок та дівчат, які зараз перебувають у стосунках на фінансовому забезпеченні чоловіка. Особливо, якщо в цих стосунках є ознаки напруження. Ви в небезпеці!

Будь-які стосунки можуть закінчитись в будь-який момент… І тільки від cебе самої залежить, наскільки болючим може бути падіння.

Але якщо уже зараз інвестувати у власну фінансову та емоційну незалежність — шансів збудувати здорові стосунки з цим партнером стає значно більше. Тоді вони будуть побудовані на коханні, а не страху втрати. Це історія не про гроші.

Я це пишу, але одночасно ставлю собі запитання — а почула б я сама це звернення тоді? Та що би це змінило… Бо хіба я не розуміла, що так довго не може продовжуватись і я не маю вішатись на Льошу?…

Я все розуміла і всерйоз думала, що рухаюсь до цього. Але тільки зараз усвідомлюю, що напевно не було іншого виходу, крім як упасти обличчям в льодяний сніг, щоб відчути контакт із реальністю…

Щоб усвідомити, що неможливо врятувати світ від екологічної катастрофи, якщо ти сам не щасливий і робиш нещасливими своїх близьких людей. Що не можна робити 100500 справ одночасно, і сподіватись на значні результати. Що не варто ідти на компроміси із власними відчуттями…

А ця випадкова зустріч, коли я зустріла їх із Льошею на вулиці за руку — вона з одного боку зробила мені страшенно боляче, але разом з цим дозволила нарешті почути те, що Льоша намагався мені донести довгі місяці…

Ще одному запереченню судилося впасти через місяць після того, коли я повернулась із Яремче до Дніпра.

16 жовтня 2015 року Еколофт був закритий. А моя психолог згодом озвучила цікаву метафору для всього, що відбулось, — «самі себе згвалтували».

---

Може здатися, що це саме Еколофт та моя одержимість екологічною діяльністю і вбила наші з Льошею стосунки. Якби ж все було так просто.

Чому ми з Льошею насправді розлучились та як я виходила із депресії — читайте у наступній частині статті.