Досвід Загальна Про мене

Залишитись друзями, 2 частина

Розлучатись нормально, так буває. А страшно коли людина, яка от щойно називала тебе найближчою у світі, раптово зникає із твого життя, а ти залишаєшся наодинці з жахливим болем.

Друзі, зустрічайте продовження статті про наше розлучення з Льошею Мальованим із циклу «Залишитись друзями». В ній про те, як Льоша почав стосунки з іншою дівчиною, але нічого мені про це не сказав.

Як слабкість та емоційне дно, в яких я опинилась, я змогла використати як привід для особистісного росту, яку роль в цьому зіграв сам Льоша.

Як не зважаючи на розлучення та особисту кризу, нам вдалося не погубити організацію Батарейки, здавайтеся, яку свого часу ми заснували разом, та вивести її на новий рівень. Як ця історія пов’язана із #мійзажим – хронічним спазмом м’язів в тілі справа, з яким я прожила 4 роки (тепер я знаю точно, ці історії пов’язані!!).

І врешті решт, як вийшло так, що після всього, що відбулося між нами, Льоша залишається моїм найближчим другом. Нас навіть інколи питають: якщо ви такі близькі, то чому б вам не почати зустрічатись знову?

Тому що ми усвідомили, чому розлучились.

Якщо наш досвід стане корисним для вас, або ви захочете поділитись думками – напишіть мені, це важливо для мене.

***

Стаття виходить в атмосфері безмежної підтримки Льоші.

Я також хочу подякувати моїй подрузі Маші, яка зробила 7 редакцій різних версій цієї статті, і кожен раз казала – «стій, не випускай, ти можеш краще». Психотерапевту за те, що навчила мене бути незалежною. Моїй колезі Насті, подрузі Наташі, сестрі, батькам і всім людям, які були поряд зі мною в той важкий період.

***

Початок історії – тут.

В настрої:

Sia, «Chandelier» і весь альбом«1000 Forms of Fear»
The Manhattans, «Windmills of your mind»
Arash feat Helena, «One day»
Alec Benjamin, «Let me down slowly»

Відпустка наодинці на березі річки у горах в Яремче була тимчасовою втечею від тієї реальності, яка зустрічала мене в Дніпрі після повернення. Як пам’ятник нашим стосункам та якійсь жахливій помилці, яку я з усіх сил намагалась усвідомити, мене зустрічав Еколофт, який помирає.

Будинок в центрі Дніпра, в який ми вклали 2 роки життя та зробили тут центр екологічно небайдужої тусовки всього міста, в якому жили, робили ремонт, зустрічали гостей.

Вдень сюди все ще приходили люди, хоча ми не організовували ніяких подій, а наш телефон так само розривався від дзвінків.

Тоді у 2015 році наша організація Екодніпро займалась самими різними екологічними питаннями, та стала настільки популярною, що наш телефон, здавалося, замінив телефон управління екології міськради.

Нам телефонували, коли котельня викидає у вікна токсичний дим чи якась невідома отрута тече біля дому, і найчастіше – куди здати батарейки. «Батарейки, здавайтеся!» на той час став найбільш популярним з усіх наших проєктів.

Всі ці питання та вхідні звернення людей розривали мій мозок, але разом з цим вони хоч якось тримали мене на ногах. Вдень у мене було ні хвилини спокою. Але потім приходила ніч.

Льоша на той момент уже зняв собі окрему квартиру та з’являвся тут дуже рідко, тому я залишалася сама в цьому 2-поверховому будинку на Виконкомівській 12/4, та захлиналась від паніки (((((( як жити далі.

Коли тривалий час живеш із чоловіком, для якого ти та твої емоції були таким важливим, він обіймає тебе перед сном, з яким ви були кращими друзями, могли порадитись про що завгодно, а тут раптом усвідомлюєш, що прямо зараз з ним те саме робить інша жінка! Більш важлива, ні ти, більш потрібна, ніж ти…

Вранці ти намагаєшся встати з ліжка, але не виходить. Немає сил.

Ще задовго до того, як все трапилось, в якійсь підсвідомій тривозі, не уявляючи який шок чекає мене згодом, я писала в чаті колезі, що в наших стосунках з Льошею відбувається щось не адекватне.

В поході в Карпатах у 2014 році

Настільки близький та теплий рік тому, тепер він тепер дратувався на будь-яке слово, яке я казала. Він майже на мене кричав, і це було особливо боляче тому, що я не розуміла причину, що саме я роблю не так. «У Льоші проблеми, у нього депресія, йому потрібно до психотерапевта!» — писала я.

Всіма силами я намагалась щось вдіяти та зрозуміти — вивести його на діалог, розібрати ситуацію, але з кожною такого спробою отримувала ще більше холоду та агресії. А потім… Льоша припинив приходити додому вночі. Він казав, що проводить час з друзями з походу.

А тепер я розуміла, що це були за друзі – весь цей час він був з іншою жінкою!!! В жахливі самотні ночі мені снилися сни жахів про неї, що вона монстр і чаклунка, підступна і хитра. Як вона знущається та хизується над моїм болю.

Це настільки дивно згадувати зараз, коли я знаю цю дівчину як живу людину і ми можемо приємно посидіти у кафе. Але тоді в Фейсбуці на аватарках вона виглядала такою гордовитою, безтурботною, ідеальною… не те, що я.

В якісь моменти я відчувала, як мене накривали приступи впевненості, і я була переконана, що Льоша – він просто слабкий, уникає розбору конфліктів і тому винен в розпаді наших стосунків. Але потім навпаки я захлиналася від страху та безпорадності… чому у всіх навколо все так добре – в тому числі у Льоші?? Що зі мною не так?

Тим часом з усіх сторін уже почали доноситись «турботливі» голосочки.
«Активна жінка не може бути щасливою в особистому житті».
«Сильний чоловік ніколи не покохає сильну жінку».
«Люба, ти просто сама обрала екологічну діяльність, а не родину — от і платиш за це». 

Мою і без того розідрану душу тоді їх фрази різали як ніж, а мозок — розривали запитанням: невже саме у моїй діяльності дійсно криється проблема? Хіба ціна щастя в особистому житті для мене як жінки полягає в тому, щоб припинити займатись тим, що для себе я вважаю важливим??…

Спілкуємось з людьми про з роздільнй збір сміття на Дні міста в Дніпрі

Йшов 2015 рік, та вже тоді звідусіль доносились докази невідворотних змін клімату на планеті через культуру споживання людей.

Від надмірного виробництва товарів, росту поголів’я худоби, спалювання викопного палива та як наслідок – збільшення викидів парникових газів, ми уже втратили половину льоду в Арктиці, і вона продовжує танути. Це спричиняє аномальні зміни, пожежі та повені по всій планеті. Через 30 років у світі буде уже 250 тисяч кліматичних біженців.

Фото – Unspalsh, NY Times

Навіть в розвинених країнах в лісі, в річках, в океані ти зустрічаєш сміття, причому частина з нього високотоксичне та коли горить – приводить до раку в ранньому віці.

Фото Яни Лучейко зі спільноти Зелене серце Карпат

Я періодично дивуюсь як люди ходять дивитись в кінотеатр історії про вигадані апокаліпсиси, але не усвідомлюють той апокаліпсис, який розгортається наяву.

А найскладніше те, що немає такої країни, чи такої компанії, чи такої єдиної відповіді, як це напевно зупинити. Ні у кого, насправді, немає.

А тому після убивства Гончаренка, який першим відкрив мені очі на цю реальність, я зрозуміла, що не можу більше жити в матриці, та буду пробувати робити все, до чого додумається мій мозок, щоб об’єднати людей та зупинити екологічне руйнування планети.

Але сидячи там тоді в самотньому двоповерховому будинку я плакала від усвідомлення малої ефективності цих моїх спроб в останні 2 роки життя 😦

Качу сміттєвий бак на якусь фотосесію

Це зараз ви знаєте мене як засновницю системної організації по збору батарейок в Україні, організації, команда якої організувала рішення з їх переробки. Але тоді реальність виглядала інакше.

В той час як більшість моїх знайомих, з якими я закінчувала університет, дедалі вище підіймались кар’єрною стежкою, почали заводити родини, викладали щасливі фото у Фейсбуці зі своїх подорожей та з дітьми…

З чим залишилась я — без грошей достатніх для існування, без стабільного заробітку та розуміння, за які гроші мені винайняти квартиру. До того моменту, відтоді коли я пішла з ІТ та зайнялася розвитком екологічної громадської організації, і нашу діяльність, і Еколофт, і мене саму постійно у грошах страхував Льоша.

Наші перші листівочки, з яких почалась національна волонтерська мережа

З телефоном який розривається від екологічних проблем на всі теми та запитів людей, з якими наша маленька команда не справляється. З кілограмами батарейок, які почали сипатись на нас з усієї країни зі сподіваннями, що ми знайдемо куди здати їх на переробку.

На той момент ми уже знали, що завод «Аргентум» у Львові насправді їх ніколи не переробляв, але навіть допустити не могли, що згодом на переробку всіх цих батарейок нам пізніше доведеться знайти декілька мільйонів гривень.

До 2015 року разом з волонтерами ми зібрали приблизно 20 тонн батарейок

Без співзасновників, з якими ми починали проєкт «Батарейки, здавайтеся!», які більше не мали сил та мотивації іти далі, а тепер ще і зраджена чоловіком, який, якщо послухати суспільство, то, кажуть, пішов до іншої жінки теж саме через мою діяльність… Офігенно, правда?

В усіх цих книжках про «успешный успех» часто забувають описати по-чесному те, яким ідіотом ти відчуваєш себе десь там на початку, коли обираєш іти без мапи, за внутрішнім покликом.

В настрої:

Alyona Alyona, «Велика й смішна»

І я реально не розуміла, що мені робити.

Повернутись працювати назад в ІТ на стабільну зарплату, але викинути на смітник – батарейки, а ще віру та смисл, яким ми надихнули стільки людей?… Уже тоді я тверезо усвідомлювала, що поєднання неможливе: навіть однієї мене на повну ставку недостатньо було для того, щоб зрушити переробку лише батарейок лише в Україні з місця.

Або одягнути довгу спідницю, стати біля плити на кухні та перетворитись на «справжню жінку», щоб стати щасливою в особистому житті?….

Чи ще краще — якнайшвидше народити дітей, бо «уже, Любочка, діток пора», і «нехай наші діти розрулюють глобальні проблеми, бо вони розумніше за нас»?!

Невже смисл мого життя полягає лише тільки в цьому??

В пошуках відповідей та порятунку я приступила до роботи з психотерапевткою. Коштів залишалось прям дуже мало, але це була хоч якась надія на відповіді. У найскладніший період я доповзала до її кабінету 3 рази на тиждень.

І саме там, в кабінеті на вулиці Короленка в Дніпрі, я отримала таку важливу в той момент підтримку, що з моїми мріями та переконаннями, з бажанням іти за серцем та міняти світ, насправді, — все в порядку!

Чому ж тоді я не щаслива в особистому житті?…;-(
Ми почали розбиратися.

Співзалежні стосунки

«Можливо, це розлучення це добре для вас, Люба»

Перш ніж ділитись моїм досвідом далі, я б хотіла зробити ремарку – психотерапія може зашкодити, і до вибору спеціаліста варто підходити обережно. На прохання декількох друзів незабаром я випущу окрему статтю про вибір психотерапевта, в якій опишу своє бачення алгоритму пошуку.

Адже саме тоді, коли ти відчуваєш себе найбільш вразливим, дилетант може спричинити тобі ще більшу шкоду та емоційне насилля, причому інколи взагалі не свідомо, під виглядом безумовного добра.

Але у мене в той момент не було ніякого алгоритму. Я просто падала у прірву і пішла до психотерапевта від відчаю, по першій рекомендації від моєї подруги Маші. Уже згодом усвідомила, як же мені тоді пощастило.

В кабінеті моєї психотерапевтки в Дніпрі, який став для мене таким рідним за 2 роки регулярних візитів, в якому народжувалась нова я

Одне із перших питань, яке я ставила психологу – хто винен в тому, що це відбулось? Як Льоша міг, як мій друг, мій найближчий чоловік, якому я так довіряла, міг не сказати мені правду?

У відповідь Таня, моя психолог, обережно пояснила мені принцип, за яким ми будемо діяти далі – що ми не можемо знати, чому Льоша так вчинив, чи якось його змінити. Господи, а як же мені тоді хотілося його змінити!!!

Але якщо змінити фокус уваги – думати не про Льошу, а лише про мене та мої емоції – на них ми можемо вплинути й це дає шанс зробити мені легше. Так я дізналась про те, що існує така річ як локус контролю.

Популярна картинка про локус контролю, її ввів психолог Джуліан Роттер. Я перемалювала її з англійської версії, можете використовувати вільно

Тоді мене почало розривати інше запитання – як мені позбутися цих жахливих емоцій? В якомусь популярному уявленні про психотерапевтів з яким я стикалася раніше, я думала, що це такі люди, які допомагають тобі не відчувати біль.

Але психолог казала щось інше, чим викликала у мене шок та довіру одночасно. Вона казала що всі емоції, які я відчуваю — це нормально. Та почала акуратно підводити мене до іншого питання – чому відбувається так, що зі зникненням Льоші ці емоції з’явилися? Що саме було в наших стосунках, що мені так боляче втрачати? Адже ще до того, як ми з ним зустрілись, я жила та не відчувала такого болю? І що це конкретно що я відчуваю?.. Страх? Злість? Печаль?

На всі ці питання я не могла відповісти, я не відчувала. 27 років до цього я жила в переконанні, що треба «мислити позитивно», і думала, що це означає уникати важких емоцій.

А Таня продовжувала – нам поки не відомо, чи зможемо ми бути з Льошею в майбутньому, але те що ми знаємо напевно – з якихось причин уходом Льоші моя особистість розсипається, а це може говорити про те, що наші стосунки були співзалежними.

І найкращу метафору, що це означає – співзалежні стосунки, я побачила несподівано в природі.

Дерева росли так близько, що одне із них повисло на іншому. Воно не має власного кореня, власного живлення, а тому не відчуває щастя та свободи росту, а інше – весь час несе на собі додатковий тягар. Обидва — страждають, але жодне — не може з цим нічого вдіяти

І Таня пояснювала — ми люди, як це дерево без кореня, народжуємось на світ залежними: від моменту народження і до зрілості ми фінансово та емоційно залежимо від своїх батьків, і це нормально.

Та якщо трапляється так, що в процесі дорослішання ми від батьків не повністю відділились – не встигли досягти емоційної, фінансової та побутової незалежності, то можемо підсвідомо обирати партнера не тому, що насправді бачимо та кохаємо його як особистість…

А тому, що він компенсує для нас якусь частину рис наших батьків о_О

Люди в принципі обирають партнерів у дорослому житті, схожих на батьків чи інших авторитетних дорослих у дитинстві. Але коли мова іде про співзалежність – ми ризикуємо приймати абсолютно не вигідні, токсичні та важкі для себе умови в обмін на те, щоб ці стосунки зберегти. Тому що не уявляємо, що може бути інакше. Тому що нам страшно, соромно та неприродно опинитись наодинці.

Наприклад, дівчинка, яка з дитинства не має навичок заробляти гроші та забезпечувати себе фінансово, в дорослому житті ризикує терпіти стосовно себе приниження, знецінення та навіть якщо чоловік її б’є – в страху втратити фінансову опору.

Або інший приклад, якщо хлопчик з дитинства в родині звик, що мама йому готує, пере, купує одяг, та не мав шансу навчитися це робити самостійно, в дорослому житті він ризикує підсвідомо шукати дружину, яка опікатиме його, навіть якщо вона його знецінює йогочи в глибині душі не любить – він буде залишатися з нею через підсвідоме відчуття, що інакше він не виживе..

Хлопчики та дівчата тут не мають ролі, і це тільки 2 маленьких приклади цілого мільйона різних сценаріїв, в яких можуть опинитись люди.

Сильно пізніше в книзі Rebuilding Брюса Фішера – найбільш популярного підручника з розлучень у світі, який я згадувала в попередній частині статті, я знайшла круту класифікацію співзалежних стосунків на групи:

Ще більше видів співзалежності – в книгах «Люди, які грають в ігри» Еріка Берна та «33 і 1 форма партнерських стосунків» Пазешкіана

Причому буває так, що люди роками живуть комфортній співзалежності, але якщо одного з партнерів це починає не влаштовувати… Виникає конфлікт. І якщо виявляється так, що основою цих стосунків була тільки співзалежність, якщо іншого фундаменту там немає – відбувається розлучення.

А найбільш противно те, що коли ти у співзалежності знаходишся – ти ніфіга її взагалі не усвідомлюєш. Бо не маєш іншого досвіду, знову ж таки, не можеш навіть уявити, що буває інакше. І саме так це було зі мною.

Адже я сама собі абсолютно не здавалась цією дівчинкою із прикладу, яка не може себе забезпечити. Ще пару років тому я була успішною IT шницею з зарплатою 2500 доларів, а ще точно не відчувала, що пливу по течії – я будувала та вела за собою екологічний рух.

Саморобний чек-ліст на співзалежність стосунків

Пізніше я склала його для себе сама, щоб перевіряти де я є:
– У випадку складних ситуацій чи можу я впоратись із емоцією самостійно, якщо мій партнер не може бути поряд для підтримки прямо зараз
– Чи немає іншої крайності – що не інвестує хтось з нас нерівну кількість часу/енергії/простору для стосунків, ніж інший
– Чи маю я систематичні зауваження до характеру мого партнера, або він до мене, це ніяк не вирішується, але ми це толеруємо
– Чи не ображаюсь я на мого партнера чи відчуваю себе жертвою обставин, або навпаки, чи не відчуває такого мій партнер?
– Чи не залежу я від партнера фінансово, або він від мене?
– Чи є такі речі, які я не можу назвати вголос всередині стосунків, бо це викликає агресію, але можу обговорювати це з іншими людьми?
– Чи можу я будь-які проблеми, які виникли в цих стосунках, вирішити всередині цих стосунків?
Якщо вам є що додати – напишіть мені ❤️

Що ж тоді пішло не так, де помилка?? – злилась я. Кому із нас що потрібно змінити? А психолог повторювала – ми не можемо змінити Льошу та цю ситуацію, але в той час змінитись можу я.

Використати привід цього розлучення як спосіб усвідомити, в чому полягає моя залежність в стосунках з людьми та позбутися неї… і не тільки в особистих стосунках, а ще в екологічній діяльності (мій початковий запит в психотерапію, як я писала в 1 частині статті, звучав так – «що я маю змінити в собі, щоб збудувати класну команду»).

Зробити такий перехід всередині стосунків, пояснювала Таня, важче, а інколи взагалі неможливо. А тому це розлучення – це навіть.. добре для мене о_О

Це шанс стати тією людиною, якою я сама ж і мріяла стати. Побачити, де в моїй особистості є прогалини, і заповнити їх. Досягти всіх тих цілей, про які я мрію. І врешті, збудувати щасливе особисте життя, буде моїм партнером Льоша чи хтось інший.

Мене цікавило тільки – як?! А Таня відповідала – спостерігати за болем. Та пояснила, що емоції, які заведено вважати негативними – страх, гнів, сором, печаль, огида… насправді мають ключову функцію в організмі людини, бо саме вони допомагають нам зрозуміти, що ми хочемо, а чого не хочемо, та навчатись на помилках.

В тому ж 2015 році, коли все трапилось зі мною, Pixar та Walt Disney випустили потужний мультик «Думками навиворіт», який наочно демонструє роботу емоцій у нас в голові. Саме його свого часу мені радила психотерапевтка, щоб пояснити як печаль може стати причиною позитивних змін в житті людини.

Але якщо в дитинстві склалося так, що проживанню важких емоцій нас не навчили, або ще гірше — в суспільстві, в школі, в родині замість підтримки — заклали на ці емоції табу, забороняли їх відчувати та виражати вільно в контакті з іншими… тоді ми починаємо обманювати себе в тому, що відчуваємо насправді.

Чи могли ви прокричати в очі батькам чи директору школи – «я з вами не згодний і я на вас злюсь!». Та отримати у відповідь не удар по шиї, мовчазне засудження або «як ти смієш, ми виключаємо тебе зі школи». А спокійне – «Я бачу, що ти злишся. Давай обговоримо це це»?
Це про прийняття права людини злитись.

Або:
Чи говорили вам в дитинстві: «Не говори та не думай про хвороби, а то захворієш!», «Не кажи нікому свої мрії, а то не збудуться!» – блок у проживанні емоції страх.

Ну і нарешті:
«Припини сумувати, щоб бути щасливим треба мислити позитивно!» – блок у проживанні емоції печаль.

Той факт, що я в принципі пишу цю статтю, говорить про те, що мене побило не так вже й сильно – я можу взяти та публічно поділитись болем. Відчуваю себе таким собі репером, який побував у безодні, знайшов вихід і тепер читаю свій реп для таких як я.

Разом з тим я знаю абсолютно точно, що для великої кількості моїх знайомих ділитися болем публічно здається абсолютно не допустимим. І це наслідки газлайтингу – емоційного знецінювання.

Теплова карта про тепло. Мапа свободи вираження емоцій у людей із різних країн (джерело)

Надзвичайно круто відчувати, що рок за роком це змінюється.

Втім для великої кількості людей ти все ще залишаєшся нормальним лише тоді, коли у тебе «показовий та щасливий інстаграм».

У 2016 році про такі фейкові родини вийшов сильний фільм – «Ідеальні незнайомці»

В таких стосунках життя відбувається в коконі втечі та ілюзії реальності, в неможливості побачити справжню реальність та відчути своє власне «я», знайти свою опору в собі та своїх устремліннях.

Нам виходить комфортніше бути поряд із партнером, який не факт, що нам підходить як особистість, ніж стикнутись.. із собою самим.

І так, крок за кроком, ми крадемо власну можливість стати по-справжньому щасливими. Систематична втеча від складних усвідомлень — причина більшості хронічних проблем у житті, в тому числі різних залежностей.

Але це дійсно дуже страшно і це не жарт — вмить усвідомити що стільки років життя ти.. обманював себе.

Як вийти із цього туману?

В просторі довірливих стосунків з психотерапевтом, який не засуджує і приймає всі види емоцій, але при цьому не рятує та не каже тобі що робити – навчитись контактувати з болем та розуміти, що саме він хоче сказати. Адже саме в ньому і приховані відповіді.

На це може знадобитися немало часу, можливо рік, можливо 5, але це точно можливо.

Припинити втікати від важких емоцій, а натомість – довіритись собі їх відчувати, довіритись виражати їх в контакті з іншою людиною. В цей болючий момент замість засудження чи ігнорування – як це могло би бути у дитинстві – отримати підтримку в контакті з психотерапевтом. Прожити травматичні епізоди заново, більш якісно.

Потім навчитись давати цю підтримку самому собі. Зрозуміти, що саме ці емоції намагаються сказати та навчитися у них. І тоді – вони минуть.

«Відчуй це. Те, о ти не хочеш відчувати. Відчуй це та станеш вільним» — якось такий кавер стояв на сторінці моєї сестри на FB.

Так і хочеться сказати – «все ще не можу повірити в те, що нам нічого про це не розказали в школі». Але це буде зовнішній локус контролю 🙂

Наші вчителі були б раді щось подібне викладати, але самі цього не знали. Крім того, ще 50 років тому тут був СРСР і за правду в принципі саджали, які там чесні емоції та свобода.

Якщо ж нам не подобаються школи сьогодні – це в наших силах піти та зробити їх краще. Ми живемо в найкращий із часів.

Привіт, реальність

Десь 20 днів після того, як я випадково зустріла Льошу з його дівчиною на вулиці, ми з ним взагалі не спілкувались, принаймні наскільки я суджу з історії нашого чату в телеграмі.

Думати про спілкування з ним було бридко і принизливо після всього, що відбулось, і я видалила його з усіх контактів. Але далі, хочеш не хочеш, нас чекала ціла низка спільних рішень, які треба було обговорювати…

І перше з них – це були гроші. Льоша сказав, що більше не готовий фінансувати Еколофт.

А я все ще не могла в це повірити. Ну чорт, весь цей час ми якось викручувались! Невже отак просто взяти, і через крах наших стосунків злити цей будинок? Ми вклали стільки ресурсів в ремонт! Куди тепер люди будуть приносити батарейки?…

Але така була реальність – платити за оренду без підтримки Льоші було нічим. Менше ніж за місяць нам потрібно було залишити будинок, який ми повністю розкалашматили всередині — а щастя, узгодження цього питання із власницею взяв на себе Льоша.

Пакувати речі допомагали волонтери та небайдужі. Люди, не уявляю, що б я робила тоді без вашої допомоги

Все, на що вистачило бюджету організації тоді – це крихітні 2 кімнатки на Артема від якихось напівмафіозних власників: із брудним туалетом, до якого треба було іти через 2 поверхи, бо туалетом на нашому поверсі міг користуватись лише директор.

З купою сміття на фасаді, яке не могли вивезти пів року та з адміністрацією, яка нас постійно принижувала, і це все доводилось терпіти, бо ми просто не могли дозволити собі нічого кращого. Тут розмістилась наша команда, на яку продовжували валом сипатись дзвінки з усієї країни підкріплюючи моє постійне відчуття – «о боже, я не справляюсь». Разом з цим це було і опорою – без діяльності, без роботи розлучатись фантастично важче.

Грошей на склад у нас в той час не було в принципі – ми зберігали батарейки в гаражі.

Пережити цей удар об реальність мені допомагали декілька класних людей, які прийшли попрацювати в екологічній організації як експеримент, і, в першу чергу, Ксюша Москаленко, яка своєю підтримкою буквально тримала мене на ногах.

Ксюша тоді сказала, що це можливо навіть добре, що ми тепер не будемо жити і працювати в одному місці – це піде на користь всім. Уявляєте, я це тоді не усвідомлювала, що цей формат коли у тебе взагалі немає часу на відпочинок, тебе весь час смикають і ти собі не належиш – він мені шкодить. Вже скоро розкажу чому.

Сама Ксюша винайняла невеличку квартиру в самому центрі, і дозволила мені зупинитися у себе на 2 дні, щоб я могла вирішити останнє запитання, від якого мені хотілось провалитися крізь землю..

Питання, а де тепер буду жити я?…. У свідомості спливали спогади мого дитинства в 90-х. Я багато чого відтоді забула, але цю страшну зиму, коли нам нічого було їсти, і все що ми їли – це були волоські горіхи, які залишились з дачі, я запам’ятала назавжди. Я ще дуже довго потім ненавиділа волоські горіхи.

А раптом – зараз повториться щось подібне, раптом я знову потраплю в пастку та нічого не зможу вдіяти… зламається ноутбук і я не зможу його купити… захворію на якусь страшну хворобу і не зможу працювати, щоб повернути борг.

Мій стрес став іще більшим, коли я відкрила сайт із пошуку житла. Особливо коли у тебе мало грошей, а ти при цьому встиг пожити за кордоном та розумієш, як має виглядати нормальне житло, пошук квартири в Україні – це кожен раз просто фантастичний стрес для психіки.

Коли ти уже вмієш заробляти кошти своєю справою та можеш в будь-який момент з легкістю найняти нормальне житло та пожити окремо – розлучення проходять значно легше. Тоді кожен із партнерів міцно стоїть на своїх ногах. Але поки ти залежний… до цього примішується фактор безпеки.

Уже тоді в місті з’являлись квартири з більш сучасним ремонтом та ставленням, але я близько не могла їх собі дозволити. А жити зараз, на самоті на фоні килима на стіні, в якомусь небезпечному районі де тобі можуть дати по голові, з жахливим совковим ремонтом… Господи, як жеж мені було тривожно, я була просто в самому дні.

І яким було моє здивування, коли перший рієлтор, з яким я вийшла на зв’язок у відповідь на мій запит… він скинув мені це фото. Фото невеликої затишної квартири на Старокозацькій, в самому центрі, в 15 хвилинах ходи від офісу, яка була на межі, але потрапляла в мій бюджет!!

Квартири, де я прожила 3 перших усвідомлених роки мого життя. Це дугий дім, де я народилась. Просто не уявляю як би я вижила, якби цього не відбулось. Я ніколи не відчувала потребу мати дім, як в той момент.

Причому, знаєте що мені розповів власник цієї квартири згодом? Що до того, як зустріти мене, він показав квартиру 6-ти іншим людям, і всім (!) відмовив. Бо це квартира його доньки, в який вони робили все з душею, і він не відчув, що може всім тим людям її довірити… а коли побачив мене — то відчув одразу.

Ви тільки уявіть! Як мені інколи здається, головна навичка в житті полягає в тому, щоб знайти своїх людей, і не здатися під час пошуків, не померти по дорозі. Але цікаво інше…

Цікаво те, що от зараз я написала цілу сторінку про те, наскільки важливим для мене було відчуття дому… охайність, доглянутість, комфорт… Та подумала — як так трапилось, що цілих 1.5 роки перед цим я жила в Еколофті?!

Будинку, де ми спали на брудних матрацах прямо на підлозі, ходили по страшенно незручних сходах, а ще — пліснява крізь стіну у нашій ванній проїла всю стіну. Де наш особистій простір постійно порушувався, і постійно йшов ремонт та відбувалися події. Як це взагалі… співвідноситься?!

Ванна і туалет на 2 поверсі в житловій зоні Еколофту на кануні нашого виїзду

Зараз коли я дивлюсь на це фото – я навіть повірити не можу, як тоді я могла із цим миритись. Відповіді знайшлися завдяки психотерапії через пошук схожих емоцій в моєму дитинстві.

В нашій родині, так само як і в більшості родин нашого покоління, могло періодично відбуватися несвідоме емоційне насилля. Ми з батьками це давно переосмислили, і якщо подивитись на досвід моїх знайомих – мене ще побило дуже помірно, а моїм батькам цілком ок, що я пишу цю статтю.

Але була, наприклад, така історія. Коли мені було 6 років – моя мама поїхала в пологовий будинок народжувати мою сестру Олю, та не поверталася 3 тижні, тому що пологи проходили складно. Телефонів в той час не було, я розривалась від крику, що мама залишила мене заради іншої дівчинки, а моя бабуся замість того щоб мене підтримати – соромила мене та навіть відправила на вулицю ходити голими ногами по снігу, тому що «якась надто квола дівчинка, треба її закаляти». У мене ще потім був бронхіт.

Такі випадки загартовування «по-українськи», до речі, дуже круто сформували мій характер – мене почали настільки бісити несправедливість та насилля, що у мене тепер достатньо енергії для роботи у сфері екологічних реформ. Це до того, що немає нічого однозначно позитивного чи негативного – наші травми формують наш характер, це і є ми.

Але разом з тим, у мене з’явилась установка: кожного разу потім крізь життя, коли я стикалась негативним досвідом, замість турботи – я відчувала себе нікчемною та почала чинити до себе аутоагресію.

Наприклад, у важкі моменти замість того, щоб підтримата себе та відпочити, я могла працювати до 4 ранку та відповідати на якісь неважливі коментарі у Фейсбуці. Виходити в мороз -10 холодно одягненою та захворівати, систематично недоодягатись. Не лікувати себе під час хвороб та не давати собі відпочинку. Переїдати чи роздавлювати свою шкіру.

Проблема була не в тому чим я займалася – у когось громадська діяльність, у когось бізнес чи що завгодно ще. Проблема була в тому – як я це робила.

В той момент, коли людина без цієї травми відпочиває, робить висновки та вдосконалює якість своїх рішень – я підсвідомо гнівила та принижувала себе за «помилки». Ці емоції були настільки нестерпними, що я травмувалась об кожен негативний досвід, я була перфекціоністкою. І це фантастично впливало на якість моїх рішень, я ходила по колу та повторювала помилки знов і знов. І щоб захиститись від цієї реальності – моя психіка жили майбутнім.

Живучи в Еколофті я мріяла, що от завтра, от ще зараз трішечки треба підтиснути, ми все зробимо, буде класно… І так, кожен день, думаючи про завтра… я втікала від реальності та відповіді – що я відчуваю прямо зараз.

А прямо зараз – було спання на старих матрацах на підлозі… з чоловіком, якого я не любила та з яким ми не були щасливими. Навколо був бардак в речах і в пріоритетах діяльності, але найголовніше… життя як в тумані обставин, продиктованих мені іншими людьми та збитий вектор руху, куди насправді хочу рухатись як… Все моє попереднє життя було організовано так, щоб відволікатись від своїх відчуттів.

Але оскільки моя самооцінка була підбита, і я боялась «помилок», не могла ставитись до них як до досвіду, мені постійно потрібна була людина поруч, з якою я могла б радитись, щоб приймати рішення 😞 Раніше в дитинстві цією людиною завжди була мама. А тепер нею став Льоша.

Від самого початку на рівні якоїсь енергетичної тональності він був не тим чоловіком, який би підпадав під моє уявлення про партнера для близьких стосунків, і на рівні чесного діалогу із собою я відчувала, відчувала від початку!! Але уявіть собі, щоб виправдати те, що наші стосунки не складаються, я жила думками про те, що… він їм може змінитись! От тільки треба… підтиснути… 😔

Я серйозно думала, що це з ним щось не так. Мені здавалося, що він класний хлопець, але «буксує по життю та повільно розвивається»… а моя задача полягає в тому, щоб допомогти йому змінитись.

Але коли ми відчайдушно щось не приймаємо та хочемо змінити в іншому – це зазвичай означає, що це ж саме ми не приймаємо та хочемо змінити…. у собі. Таким чином я знаходила порятунок від власного болю.

Тому і не дивно, що в останній рік перед розлученням Льоша дратувався майже на кожне слово, яке я казала, та не хотів розбору польотів! Тому що кожна така розмова зводилася до того, що він – не ОК. Не ми – не пара, а саме він – не ок. І це стало важким для мене усвідомленням.

Але і це – ще не все.

Багато із вас, хто зі мною в друзях на ФБ, бачив пости на моїй сторінці з хештегом #мійЗажим, пости про спазм в тілі справа трохи вище сідниць, який супроводжує мене уже декілька років життя.

Я відвідала 36 лікарів, для того щоб знайти його фізіологічне пояснення та прибрати, але нічого не допомагало. Але влітку минулого року я натрапила на курс із психосоматики школи Смірнових, та навчилася ситуативно знімати зажим вправами на образи та емоції. Ніколи б не повірила раніше, що емоції можуть мати на тіло такий фантастичний вплив! До цього я жила в розриві тіла та емоцій.

А зараз вгадайте, коли з’явився #мійЗажим… Поки я писала цю статтю, мені вдалося відновити ланцюжок по записах в блокноті. Перші ознаки з’явились у мене рівно за пів року до розлучення з Льошею, саме тоді… коли Льоша почав давати мені жорстку відсіч на будь-яку критику о_О І при цьому кількість відповідальності в організації, та в тому числі складних рішень, там де потрібно було радитись, зростала.

Я не вміла з цим справлятись та більше не мала об’єкта ззовні, якого я б могла критикувати. Моя психіка не справлялась. І тому цей об’єкт оселився в мені.

Що відчував Льоша

В настрої:

Bulimic Orgy & Mile, «Let me in»

«Лю, привет. Я завтра буду в городе — давай пойдем обедать или не обедать, нам нужно многое обсудить» – написав мені Льоша одного разу в чаті.

Приходжу в Чебуречну, а тут раптом на вході..:) В цей морозний день раптом стало… тепло

Паралельно із тим, як я поступово починала розуміти, що наші стосунки розпадаються не через Льошину нову дівчину, у Льоші — падала агресія, з якою ще декілька місяців тому він сприймав кожне моє слово.

«Мне стало легче осознавать тебя как другого человека, когда мы отдалились» – писав він мені в чаті.

«Наверное, над формой мне еще надо работать – но то, за что ты можешь переживать сейчас, мне кажется совсем уж мелочами: например, если ты опаздываешь, то это фигня – я скорее приму какое-то решение, типа пойти первым и не ждать или выбрать другой транспорт – но не переживать. Я постараюсь больше никогда не давать поводов, чтобы ты боялась меня.

На расстоянии я лучше вижу, за что ты мне нравишься – мне кажется, я перестал это ценить».

І ми почали спілкуватись більше. В той час Льоша продовжував зустрічатися із новою дівчиною, втім, знаючи як важко я це переживаю, він почав дуже глибоко мене підтримувати.

Підтримувати не в тому, що врятувати від болю чи якось виправдати себе. А в тому, щоб побути поряд та нагадати мені те, що я не дефективна та дуже важлива для нього як людина.

Він казав, що зараз мені боляче, але ж є на світі чоловік, з яким я буду точно значно щаслива, і рано чи пізно ми зустрінемось. Це було щось дуже сильне для мене. Відчуття, що він не ворог, і він на моїй стороні.

Щоб знайти спільну мову та піднятись над взаємними звинуваченнями, ми домовились дотримуватись «я-повідомлення», методу про який розказала мені психолог на одному із занять, і Льоші він зайшов.

Його принцип полягає в наступному: замість того, щоб критикувати партнера в тому, що він щось зробив не так, ти трансформуєш це повідомлення у свою власну емоцію з цього приводу. Змінити локус контролю. І це – фантастично змінює хід конфлікту!

На той момент я уже могла прийняти той факт, що можливо я і Льоша – ми від початку були не парою і це було закономірним розвитком подій, що ми розлучились. Але мене все ще не відпускало – чому він не сказав мені про нову дівчину??

Льоша розказував, а я намагалась усвідомити… Фактично цей паззл, що ці стосунки роблять нас не щасливими та існують скоріше для підтримки екологічної організації – його Льоша склав раніше мене. 

Крім того, він почав відчувати, що громадська діяльність – це не його шлях. Йому подобається підтримувати громадські ініціативи, але він не бачить себе активістом.

Наші стосунки з Льошею виглядали приблизно як на цій картинці… 🙂 Я сиджу фігачу проєкт, а Льоша хоче відчуттів, і систематично їх недоотримує.
Це зараз я дивлюсь і посміхаюсь. А тоді було не смішно

Льоші нагадував мені наші розмови, як впродовж останнього року він багато говорив зі мною про те, що відчуває сильний дискомфорт в наших стосунках та хоче пожити окремо. Але моя психіка їх просто витісняла. Ще до того, як він познайомився з новою дівчиною, він уже прийняв рішення з’їхати з Еколофту, а тому коли вона з’явилася – для нього це виглядало як дві незалежні історії.

При цьому, йому теж було надзвичайно важко на рівні відчуттів – його роздирало відчуття провини від того, що я залишаюсь одна і він не може мене підтримати. А тому він подумав, що якщо не сказати мені про нову дівчину – так буде краще для мене, що так він зробить мені менш боляче.

Ситуація ще ускладнювалась тим, що чоловіки в нашій місцевості ще більше ніж жінки були задушені в їх праві прямо називати і виражати свої емоції.

Але єдиний спосіб почути та зрозуміти один одного.. відпустити страх та почати казати одним одному правду, та бути готовим почути її. Крім того, чого вартують ці стосунки, в яких ти не можеш робити бути чесним? Бути живою людиною. За що триматись? За брехню?

Чути правду було боляче.

Але саме завдяки їй ми з Льошею і почали зближатись один з одним знову – знаходити близькість та контакт таку давно забуту і давно втрачену…

Кажуть, правда звільняє. Ми відчули це на собі.

«Люди, які мають залишитись в твоєму житті, завжди притягнуться назад, не важливо як далеко ви відштовхнетесь»

Льоша каже, що він багато чому навчився за час наших стосунків, але найголовніше – це вміння більш якісно розпізнавати і проговорювати емоції, і особливо під час конфліктів.

А потім були вибори у Верховну Раду – ми з Льошею працювали на них спостерігачами, – та зблизились знову остаточно. Ми згадали, що саме об’єднало нас тоді – в далекому 10 класі… дисидентство та філософія just for fun, впорядкованість та естетика, пристрасть до науки та доказовий підхід, сильна громадянська позиція..

Вперше за довгі роки я змогла побачити перед собою друга Льошу, з яким ми колись разом відчіплялись від групи в походи та спускалися в небезпечні печери та читали Лінуса Торвальдса. Друга, якого я втратила… а тепер раптом знайшла.

І чорт, це ж саме тому, від самого початку у нас з Льошею об’єднувала цінність бути собою, говорити правду та класти на всі ці соціальні догми – ми і пишемо цю статтю!

Словом, у нас дуже багато схожих рис.

Чому ж ми тоді розлучились? Тому що у нас надто різні погляди на смисл життя, його темп та цінності, надто різний вибір в покликанні життя та хоббі. Схожих рис не достатньо, щоб жити разом та будувати гармонійну родину.

Злам стереотипів

В настрої:

Foxes, «Youth» (Adventure Club Remix)
Uchpochmack, «Mistress»

Коли вся ця магія близькості почала розгортатися між нами з Льошею, на який час нас хитнуло в іншу сторону – на якийсь час ми знову почали надзвичайно багато часу тусити разом.

Не часто на вулиці зустрінеш людину, з якою маєш стільки років знайомства і таку свободу говорити все, що думаєш.

Подарував сертифікат в Цунамі, це такий SPA-центр в Дніпрі), щоб потурбуватись про мою внутрішню дівчинку

Ох ніфіга ж собі, подумала я, і ще тоді в січні 2016 року вирішила, що маю написати цю статтю.

Я усвідомила, що все що відбулося між нами – це не помилка, бо ми люди, на відміну від роботів, навчаємось лише на власному досвіді. Бо як іще, якщо з дитинства я не могла переживати складнощі наодинці, я б могла цьому навчитись, як не втративши опору? І тому зараз, коли я подумки припускаю, що цього всього могло б і не відбутись – я точно не хочу нічого змінити. Розлучення минає, але те що залишається – безцінне.

Я почала вивчати 100500 книжок про стосунки та усвідомила, що традиційний шлюб в традиційній картинці, якою нам його презентували у дитинстві – «і померли в один день», – помирає.

Це я 😁

Раніше він потрібен був для виживання нашого виду, адже без жорстких релігійних і соціальних стримувань, шлюби розпадалися би значно частіше, що становило б загрозу для виживання дітей. Але з кожним роком ці обмеження втрачають актуальність, бо кожна людина отримує можливість стати емоційно та фінансово незалежною.

Найвищою цінністю в цьому новому світі стає свобода бути чесним із собою, а, значить, бути готовим завершити будь-які стосунки, якщо раптом виявляється так, що партнери в них більше не допомогають один одному зростати. Залишитись друзями стає ціннішим, ніж «вдавати, що ми сім’я».

Крім того, розлучення перестають сприйматись як злочин проти дітей – навпаки, діти отримують емоційну перевагу перед однолітками через те, що завдяки підтримці батьків прокачують важкі емоції в більш ранньому віці, а тому можуть бути більш успішними в житті.

В цьому новому світі, де все менше стосунків будуються на співзалежності, є багато позитивних речей. Наприклад, в ньому немає нерозділеного кохання – нерозділеною може бути тільки співзалежність.

Тут є багато свободи. Хтось обирає взагалі зустрічатися більше з одним партнером, хтось обирає жити на самоті. У когось розлучення в принципі не відбувається – всі конфлікти вдається проговорити і вирішити всередині стосунків.

Замість того, щоб слідувати якомусь канону та робити «як треба», можна жити тут і зараз, спостерігаючи за емоціями як є, бути більш живими. Стосунки перетворюються на шлях пізнання себе та інших людей, і саме тому стають значно глибшими та цінними.

Разом з тим, в цьому новому світі є багато важких емоцій – страху, суму, періодів самотності та сорому. І тому на перший план виходить підтримка – психологічна, соціальна, культурна. А найголовнше – це цінність та культура підтримки від партнера, з яким у вас відбувається конфлікт чи розлучення.

І я не знаю, чи змогла б я досягнути таких професійних результатів, чи везли б ми за місяць першу партію батарейок на переробку, якби тоді не ця підтримка від Льоші.

Якийсь час він продовжив підтримувати мене фінансово, допомагав порадами в менеджменті, але найголовніше – він щиро вірив в справу та в мене, що я зможу стати на свої власні ноги.

Але це було значно складніше, ніж просто відпустити на нього образу. Найцікавіше почалось попереду – коли починаючи з зими 2016 року я вперше почала жити наодинці.

Про цю частину мого шляху – про те як позбувалась руйнівних звичок, відбудовувала свою власну опору та самооцінку, я розкажу в третій, заключній частині статті із циклу «Залишитись друзями».

***

В настрої:

LP, «Strange»

Осінь, розпал робочого тижня, а ми з Льошею залишаємо все, сідаємо в машину та їдемо кудись далеко далеко, аж за аеропорт.

З нами в машині — неймовірний фотограф Олег Самойленко.

Минуло 2.5 роки після нашого розлучення, і я уже точно знаю: наша історія надто особлива, я маю розказати про неї людям! Ми їдемо робити для неї фотосесію.. нашу першу СПРАВЖНЮ фотосесію.

Останній сонячний день року лягає на обличчя, я дивлюсь на тебе і раптом усвідомлюю: господи… я більше не хочу тебе змінити!!

Друг…

Я дякую тобі за те, що ти поряд, навіть якщо далеко.

За свободу та підтримку розказати нашу історію іншим — і не важливо, хто про це і що подумає.

За те, що ти просто на світі є!
Такий, як ти є!!!

Головні книги та фільми на тему

В гострий період – для емоційної підтримки та базового розуміння, що відбувається:

Теорія, коли базові рани загояться:

  • Ерік Берн, «Люди, які грають в ігри»
  • Пазешкіан, «33 і 1 форма партнерських стосунків»
  • Сайт з результатами досліджень інституту Готтмана про шлюби
  • Гелер Фішер, «Чому ми любимо»

Якщо моя стаття була корисною для вас

Запрошую вас підтримати мій проект – «Батарейки, здавайтеся!».

Менше 1% всіх батарейок в Україні зараз збираються на переробку. Решта – викидаються в городи, в ліс, в річку та на звалища, і безконтрольно отруюють природу.

Завдяки підтримці людей та компаній наша команда бореться за те, щоб створити систему збору та переробки батарейок в Україні. Кожен внесок, навіть 50 грн/міс, має значення.

Як нас підтримати – дізнатись більше (сторінка з нашими планами на 2020 рік та можливістю підтимати через visa/mastercard/privat24)