Про мене

Мій шлях почався в 1987 році в місті Дніпро – я народилась в родині двух випускників радіо-фізичного факультету ДНУ і виросла на колишніх вулицях Тітова, Робочій та Кірова.

Ми жили небагато, але ще з самого дитинства батьки, інколи навіть в кредит, інвестували в моє навчання та подорожі. В 7 класі я поїхала в Лондон, в 8 класі – ходила на курси журналістики, а потім починаючи з 9 класу часто навідувалась до родичів в Європу і проводила там 1-2 місяці літа.

В 2003 році я поступила в Ліцей інформаційних технологій в Дніпрі, навчання в якому сильно прокачало мій аналітичний склад розуму та орієнтованість на результат, а ще – глибокі проукраїнські цінності, тому що наш Ліцей був заснований в рік проголошення Незалежності України, і був просто пронизаний цим духом – побудови нової держави, в якій ми будемо господарями.

Втім навчання в ЛІТі сильно підбило моє здоров’я – з 11 класу я випускалась з емоційним вигоранням та порушенням кровообігу мозку. Вийти з цього стану мені допомогли арабські танці – з 2005 року я почала професійно займатись ними в групі Жені Іноземцевої в Дніпрі. За 3 роки я виросла зі школи, та створила створила власну студію танцю, де в команді з двома іншими дівчатами викладала 6 днів на тиждень та професійно виступала.

Паралельно з цим я 5 років пронавчалась на факультеті прикладної математики ДНУ. Ключове надбання періоду універу – знайомства з декількома важливими однокурсниками та можливість поїхати по Work&Travel в Америку.

Ця поїздка перевернула мою свідомість,– працюючи в Америці просто офіціанткою, я відчула нечуваний раніше рівень внутрішньої свободи, наче світ біля моїх ніг і я можу все. Ця поїздка змінила мій світогляд, і в моєму блозі є статті про неї.

Повернення назад в Україну було болючим – цілий місяць я не могла вийти на вулицю, світ навколо здавався надто агресивним та застарілим. Так я подумала, що хочу емігрувати за кордон. З дитинства мені подобалась Земфіра, і все відбулось прям як в її пісні – «хочеш за віконцем Альпи?». Сказано – зроблено. В 2010 році одразу після універу я вирушила на стажування на північ Італії, в Тренто.

Але за рік життя в Італії у мене відбулась переоцінка цінностей – я усвідомила, що, насправді, хоча живу в раю – мені в ньому… уже нічого виправляти, а тому – не цікаво. Більше про це я писала в статті Чому я не хочу жити за кордоном. Я повернулась назад в Україну, але з новим баченням – спробувати зробити життя кращим тут.

Мене особливо зацікавила тема екології, тому що я маю надчутливий нюх та після повернення із Італії звернула особливу увагу на те, як у нас Україні люблять спалювати що завгодно (сміття, листя), і тому окрім промислового забруднення, всюди часто стоїть страшний дим. Почала дізнаватись більше, познайомилась із відомим в Дніпрі екологом активістом Володимиром Гончаренком.

А за півроку — його убили. За сміливі висловлювання щодо незаконної утилізацїі металобрухту, забрудненого отрутою першого класу небезпеки гексахлорбензолом. Ця подія шокувала мене і моїх друзів, і тоді ми зрозуміли, що маємо продовжити справу Гончаренка, але в інший спосіб.

Замість того щоб напряму воювати із злочинцями в сфері токсичного забруднення, ми маємо спершу збудували величезний громадський рух знизу, який почне розвиватись сам по собі, зміни стануть невідворотними.

Так народився проєкт «Батарейки, здавайтеся!». Ми почали з батарейок, тому що на відміну від інших більш складних тем – це тема, близька та знайома кожному українцю.

Далі буде.