Залишитись друзями, 2 частина

Розлучатись нормально, так буває. А страшно коли людина, яка от щойно називала тебе найближчою у світі, раптово зникає із твого життя, а ти залишаєшся наодинці з жахливим болем.

Залишитись друзями, 2 частина

Друзі, зустрічайте продовження статті про наше розлучення з Льошею Мальованим із циклу «Залишитись друзями». В ній про те, як Льоша почав стосунки з іншою дівчиною, але нічого мені про це не сказав. 

Як слабкість та емоційне дно, в яких я опинилась, я змогла використати як привід для особистісного росту, яку роль в цьому зіграв сам Льоша. Чому я зрозуміла, що він не винний, і взагалі ніхто не винний. Як не зважаючи на розлучення та особисту кризу, нам вдалося не погубити організацію «Батарейки, здавайтеся!», яку свого часу ми заснували разом. 

Як ця історія пов’язана із #мій_зажим – хронічним спазмом м’язів в тілі, з яким я прожила 4 роки (тепер я це знаю точно, ці історії пов’язані!!). 

І врешті решт, як вийшло так, що після всього, що відбулося, Льоша залишається моїм найближчим другом. Нас навіть інколи питають: якщо ви такі близькі, то чому б вам не почати зустрічатись знову? 

Тому що ми усвідомили, чому розлучились.

Стаття виходить в атмосфері безмежної підтримки Льоші. Якщо наш досвід стане корисним для вас, або ви захочете поділитись думками – напишіть, це важливо для мене.


Початок історії – тут.

В настрої

Sia, «Chandelier» і весь альбом «1000 Forms of Fear»
The Manhattans, «Windmills of your mind»
Arash feat Helena, «One day»
Alec Benjamin, «Let me down slowly»

Відпустка наодинці на березі річки у горах в Яремче була просто втечею від тієї реальності, яка зустрічала мене в Дніпрі після повернення. Як пам’ятник нашим стосункам та якійсь жахливій помилці, яку я з усіх сил намагалась усвідомити, мене зустрічав помираючий Еколофт.

Будинок в центрі Дніпра, який ми зробили нашим домом та в який вклали 2 роки життя: жили та робили ремонт, перетворили на центр екологічної тусовки всього міста та зустрічали гостей. Вдень сюди все ще приходили люди, хоча ми не організовували ніяких подій, а наш телефон так само розривався від дзвінків.

Тоді у 2015 році наша організація Екодніпро займалась самими різними екологічними питаннями, та стала настільки популярною, що наш телефон, здавалося, замінив телефон управління екології міськради.

Нам телефонували, коли котельня викидає у вікна токсичний дим чи якась невідома отрута тече біля дому, і найчастіше – куди здати батарейки. «Батарейки, здавайтеся!» на той час став найбільш популярним з усіх наших проєктів.

Весь цей шквал звернень розривав мій мозок, але разом з цим вони хоч якось тримали мене на ногах. Вдень у мене було ні хвилини спокою. Але потім приходила ніч.

Льоша на той момент уже зняв собі окрему квартиру та з’являвся тут дуже рідко, тому я залишалася сама в цьому 2-поверховому будинку на Виконкомівській 12/4, та захлиналась від паніки… Як жити далі?((((

Коли тривалий час живеш із чоловіком, для якого ти та твої емоції були таким важливим, він обіймає тебе перед сном, з яким ви були кращими друзями, могли порадитись про що завгодно, а тут раптом усвідомлюєш, що прямо зараз з ним те саме робить інша жінка! Більш важлива, ні ти, більш потрібна, ніж ти…

А ти – просто кинута замучена «активістка»… Вранці ти намагаєшся встати з ліжка, але не виходить. Немає сил.

Ще задовго до того, як все трапилось, в якійсь підсвідомій тривозі, не уявляючи який шок чекає мене згодом, я писала в чаті колезі, що в наших стосунках з Льошею відбувається щось не адекватне.

В поході в Карпатах у 2014 році

Настільки близький та теплий рік тому, тепер він тепер дратувався на будь-яке слово, яке я казала. Він майже на мене кричав, і це було особливо боляче тому, що я не розуміла причину, що саме я роблю не так. «У Льоші проблеми, у нього депресія, йому потрібно до психотерапевта!» — писала я.

Всіма силами я намагалась щось вдіяти та зрозуміти — вивести його на діалог, розібрати ситуацію, але з кожною такого спробою отримувала ще більше холоду та агресії. А потім… Льоша припинив приходити додому вночі. Він казав, що проводить час з друзями з походу.

А тепер я розуміла, що це були за друзі – весь цей час він був з іншою жінкою!!! В жахливі самотні ночі мені снилися сни жахів про неї, що вона монстр і чаклунка, підступна і хитра. Як вона знущається та хизується над моїм болю.

Це настільки дивно згадувати зараз, коли я знаю цю дівчину як живу людину і ми можемо приємно посидіти у кафе. Але тоді в Фейсбуці на аватарках вона виглядала такою гордовитою, безтурботною, ідеальною… не те, що я.

В якісь моменти я відчувала, як мене накривали приступи впевненості, і я була переконана, що Льоша – він просто слабкий, уникає розбору конфліктів і тому винен в розпаді наших стосунків. Але потім навпаки я захлиналася від страху та безпорадності… чому у всіх навколо все так добре – в тому числі у Льоші?? Що зі мною не так? ((

Тим часом з усіх сторін уже почали доноситись «турботливі» голосочки.
«Активна жінка не може бути щасливою в особистому житті».
«Сильний чоловік ніколи не покохає сильну жінку».
«Люба, ти просто сама обрала активізм, а не родину — от і платиш за це». 

Мою і без того розідрану душу тоді їх фрази різали як ніж, а мозок — розривали запитанням: невже саме у моїй діяльності дійсно криється проблема? Хіба ціна щастя в особистому житті для мене як жінки полягає в тому, щоб припинити займатись тим, що для себе я вважаю важливим??…

Спілкуємось з людьми про роздільний збір сміття на Дні міста в Дніпрі

Йшов 2015 рік, та вже тоді звідусіль доносились докази невідворотних змін клімату на планеті через культуру споживання людей.

Від надмірного виробництва товарів, росту поголів’я худоби, спалювання викопного палива та як наслідок – збільшення викидів парникових газів, ми уже втратили половину льоду в Арктиці, і вона продовжує танути. Це спричиняє аномальні перепади температур, пожежі та повені по всій планеті. Через 30 років у світі буде уже 250 тисяч кліматичних біженців.

Фото – Unspalsh, NY Times

Навіть в розвинених країнах в лісі, в річках, в океані ти зустрічаєш сміття, причому частина з нього високотоксичне та коли горить – приводить до раку в ранньому віці.

Фото Яни Лучейко зі спільноти Зелене серце Карпат

Я періодично дивуюсь як люди ходять дивитись в кінотеатр історії про вигадані апокаліпсиси, але не усвідомлюють той апокаліпсис, який розгортається наяву.

А найскладніше те, що немає такої країни, чи такої компанії, чи такої єдиної відповіді, як це напевно зупинити. Ні у кого, насправді, немає.

Тому після убивства Гончаренка, який першим відкрив мені очі на цю реальність, я зрозуміла, що не можу більше жити в матриці, та буду пробувати робити все, до чого додумається мій мозок, щоб об’єднати людей та зупинити екологічне руйнування планети.

Але сидячи там тоді в самотньому двоповерховому будинку я плакала від усвідомлення малої ефективності цих моїх спроб в останні 2 роки життя 😦

Качу сміттєвий бак на якусь фотосесію

Зараз ви знаєте мене як засновницю крутої організації по збору батарейок в Україні, яка об’єднала сотні людей та компаній, та вивозить сотні тонн батарейок на переробку. Але тоді реальність виглядала інакше.

В той час як більшість моїх знайомих, з якими я закінчувала університет, дедалі вище підіймались кар’єрною стежкою, почали заводити родини, викладали щасливі фото у Фейсбуці зі своїх подорожей та з дітьми…

Я ж – залишилась без грошей для існування та розуміння, за які гроші мені винайняти квартиру. До того моменту, відтоді коли я пішла з ІТ та зайнялася розвитком екологічної громадської організації, і нашу діяльність, і Еколофт, і мене саму постійно у грошах страхував Льоша.

Наші перші листівочки, з яких почалась національна волонтерська мережа

Залишилась з телефоном в руках, який розривався від дзвінків про екологічні проблеми та запитів людей, з якими наша маленька команда не справляється. З кілограмами батарейок, які почали сипатись на нас з усієї країни зі сподіваннями, що ми знайдемо куди здати їх на переробку.

Ми починали їх збирати з чіткою опорою на те, що є завод у Львові, який їх буде переробляти, і навіть і допустити не могли, що це був фейк, а на переробку всіх цих зібраних батарейок нам пізніше доведеться знайти декілька мільйонів гривень.

До 2015 року разом з волонтерами ми зібрали приблизно 20 тонн батарейок

Поряд також більше не було співзасновників, з якими ми починали проєкт «Батарейки, здавайтеся!», які більше не мали сил та мотивації іти далі. А тепер мені ще й зрадив чоловік, який, якщо послухати суспільство, казали, пішов до іншої жінки через мою діяльність… Офігенно, правда?

В усіх цих книжках про «успешный успех» часто забувають описати по-чесному те, яким ідіотом ти відчуваєш себе десь там на початку, коли обираєш іти без мапи, за внутрішнім покликом.

В настрої

Alyona Alyona, «Велика й смішна»

І я реально не розуміла, що мені робити.

Повернутись працювати назад в ІТ на стабільну зарплату, але викинути на смітник – батарейки, а ще віру та смисл, яким ми надихнули стільки людей?… Уже тоді я тверезо усвідомлювала, що поєднання неможливе: навіть однієї мене на повну ставку недостатньо було для того, щоб зрушити переробку лише батарейок лише в Україні з місця.

Або одягнути довгу спідницю, стати біля плити на кухні та перетворитись на «справжню жінку», щоб стати щасливою в особистому житті?….

Чи ще краще — якнайшвидше народити дітей, бо «уже, Любочка, діток пора», і «нехай наші діти розрулюють глобальні проблеми, бо вони розумніше за нас»?!

Невже смисл мого життя полягає лише тільки в цьому??

В пошуках відповідей та порятунку я приступила до роботи з психотерапевткою. Коштів залишалось прям дуже мало, але це була хоч якась надія на відповіді. У найскладніший період я доповзала до її кабінету 3 рази на тиждень.

І саме там, в кабінеті на вулиці Короленка в Дніпрі, я отримала таку важливу в той момент підтримку, що з моїми мріями та переконаннями, з бажанням іти за серцем та міняти світ, насправді, — все в порядку!

Чому ж тоді я не щаслива в особистому житті?…;-(
Ми почали розбиратися.

Співзалежні стосунки

«Можливо, це розлучення — це добре для вас, Люба»

Перш ніж ділитись моїм досвідом далі, я б хотіла зробити ремарку – психотерапія може зашкодити, і до вибору спеціаліста варто підходити обережно. На прохання декількох друзів незабаром я випущу окрему статтю про вибір психотерапевта, в якій опишу своє бачення алгоритму пошуку.

Адже саме тоді, коли ти відчуваєш себе найбільш вразливим, дилетант може спричинити тобі ще більшу шкоду та емоційне насилля, причому інколи взагалі не свідомо, під виглядом безумовного добра.

Але у мене в той момент не було ніякого алгоритму. Я просто падала у прірву і пішла до психотерапевта від відчаю, по першій рекомендації від моєї подруги Маші. Уже згодом усвідомила, як же мені тоді пощастило.

В кабінеті моєї психотерапевтки в Дніпрі, який став для мене таким рідним за 2 роки регулярних візитів, в якому народжувалась нова я

Одне із перших питань, яке я ставила психологу – хто винен в тому, що це відбулось? Як Льоша міг, як мій друг, мій найближчий чоловік, якому я так довіряла, міг не сказати мені правду?

У відповідь Таня, моя психолог, обережно пояснила мені принцип, за яким ми будемо діяти далі – що ми не можемо знати, чому Льоша так вчинив, чи якось його змінити. Господи, а як же мені тоді хотілося його змінити!!!

Але якщо змінити фокус уваги – думати не про Льошу, а лише про мене та мої емоції – на них ми можемо вплинути й це дає шанс зробити мені легше. Так я дізналась про те, що існує така річ як локус контролю.

Популярна картинка про локус контролю, її ввів психолог Джуліан Роттер. Я перемалювала її з англійської версії. Наприклад, замість того щоб казати «він слабкий і скривдив мене» – «я відчуваю важку втрату і почуваюсь нікчемною». Далі я поясню, чим це корисно

Тоді мене почало розривати інше запитання – як мені позбутися цих страшних станів та емоцій, в які переформульовувалась моя злість на Льошу? В якомусь популярному уявленні про психотерапевтів з яким я стикалася раніше, я думала, що це такі люди, які допомагають тобі не відчувати біль.

Але психолог казала щось інше, чим викликала у мене шок та довіру одночасно. Вона казала що всі емоції, які я відчуваю — їх важливо не прибирати, з ними треба бути.

Та почала акуратно підводити мене до іншого питання – чому відбувається так, що зі зникненням Льоші ці емоції з’явилися? Що саме було в наших стосунках, що мені так боляче втрачати? Адже ще до того, як ми з ним зустрілись, я жила та не відчувала такого болю? І що це конкретно що я відчуваю?.. Страх? Злість? Печаль?

На всі ці питання я не могла відповісти, я не відчувала. 27 років до цього я жила в переконанні, що треба «мислити позитивно», і думала, що це означає уникати важких емоцій.

А Таня продовжувала – нам поки не відомо, чи зможемо ми бути з Льошею в майбутньому, але те що ми знаємо напевно – з якихось причин уходом Льоші моя особистість розсипається, а це може говорити про те, що наші стосунки були співзалежними.

І найкращу метафору, що це означає – співзалежні стосунки, я побачила несподівано в природі.

Дерева росли так близько, що одне із них повисло на іншому. Воно не має власного кореня, власного живлення, а тому не відчуває щастя та свободи росту, а інше – весь час несе на собі додатковий тягар. Обидва — страждають, але жодне — не може з цим нічого вдіяти

І Таня пояснювала — ми люди, як це дерево без кореня, народжуємось на світ залежними: від моменту народження і до зрілості ми фінансово та емоційно залежимо від своїх батьків.

Та якщо трапляється так, що в процесі дорослішання ми від батьків відділились не повністю – не встигли досягти емоційної, фінансової та побутової незалежності, то можемо підсвідомо обирати партнера не тому, що насправді любимо його як особистість. А тому, що він компенсує для нас якусь частину рис наших батьків о_О

Люди в принципі обирають партнерів у дорослому житті, схожих на батьків чи інших авторитетних дорослих у дитинстві. Але коли мова іде про співзалежність – ми ризикуємо приймати абсолютно не вигідні, токсичні та важкі для себе умови в обмін на те, щоб ці стосунки зберегти. Тому що не уявляємо, що може бути інакше. Тому що нам страшно, соромно та неприродньо опинитись наодинці.

Наприклад, дівчинка, яка з дитинства не має навичок заробляти гроші та забезпечувати себе фінансово, в дорослому житті ризикує терпіти приниження, знецінення та навіть те, що чоловік її б’є – в страху втратити фінансову опору.

Або інший приклад, якщо хлопчик з дитинства в родині звик, що мама йому готує, пере, купує одяг, та не мав шансу навчитися це робити самостійно, в дорослому житті він ризикує підсвідомо шукати дружину, яка опікатиме його, навіть якщо вона його знецінює його чи в глибині душі не любить – він буде залишатися з нею через підсвідоме відчуття, що інакше він не виживе..

Хлопчики та дівчата тут не мають ролі, і це тільки 2 маленьких приклади цілого мільйона різних сценаріїв, в яких можуть опинитись люди.

Сильно пізніше в книзі Rebuilding Брюса Фішера, про яку я згадувала в попередній частині статті (моя особиста Біблія в останні роки життя), я знайшла круту класифікацію співзалежних стосунків на групи:

Ще більше видів співзалежності – в книгах «Люди, які грають в ігри» Еріка Берна та «33 і 1 форма партнерських стосунків» Пазешкіана

Причому буває так, що люди роками живуть комфортній співзалежності, але якщо одного з партнерів це починає не влаштовувати… Виникає конфлікт. І якщо виявляється так, що основою цих стосунків була тільки співзалежність, якщо іншого фундаменту там немає – відбувається розлучення.

А найбільш огидно те, що коли ти у співзалежності знаходишся – ти взагалі її не усвідомлюєш. Бо не маєш іншого досвіду, знову ж таки, не можеш навіть уявити, що буває інакше. І саме так це було зі мною.

Адже я сама собі абсолютно не здавалась цією дівчинкою із прикладу, яка не може себе забезпечити. Ще пару років тому я була успішною IT-шницею з зарплатою 2 500 доларів, а ще точно не відчувала, що пливу по течії – я будувала та вела за собою екологічний рух.

Саморобний чек-ліст на співзалежність стосунків

Пізніше я склала його для себе сама, щоб перевіряти де я є:
– У випадку складних ситуацій чи можу я впоратись із емоцією самостійно, якщо мій партнер не може бути поряд для підтримки прямо зараз
– Чи немає іншої крайності – чи не погоджуюсь я на стосунки, в яких партнер систематично залишає мене наодинці в складну хвилину
– Чи інвестуємо ми однакову кількість часу/енергії/простору в стосунки?
– Чи не хочеться мені щось відчайдушно змінити в характері чи поведінці мого партнера, або йому – в моїй?
– Чи маю я систематичні зауваження до характеру мого партнера, або він до мене, це ніяк не вирішується, але ми це толеруємо
– Чи не ображаюсь я на мого партнера чи відчуваю себе жертвою обставин, або навпаки, чи не відчуває такого мій партнер?
– Чи не залежу я від партнера фінансово, або він від мене?
– Чи є такі речі, які я не можу назвати вголос всередині стосунків, бо це викликає агресію, але можу обговорювати це з іншими людьми?
– Чи можу я будь-які проблеми, які виникли в цих стосунках, вирішити всередині цих стосунків, а не іти за підтримкою до друзів, чи закриватись в собі?
Список доповнюється. Якщо вам є що додати – напишіть мені.

Що ж тоді пішло не так, де помилка?? – злилась я. Кому із нас що потрібно змінити? А психолог повторювала – ми не можемо змінити Льошу та цю ситуацію, але в той же час змінитись можу я.

Використати привід цього розлучення як спосіб усвідомити, в чому полягає моя залежність в стосунках з людьми та позбутися неї… і не тільки в особистих стосунках, а ще в екологічній діяльності (мій початковий запит в психотерапію, як я писала в 1 частині статті, звучав так – «що я маю змінити в собі, щоб збудувати класну команду»).

Зробити такий перехід всередині стосунків, пояснювала Таня, важче, а інколи взагалі неможливо. А тому це розлучення – це навіть.. добре для мене о_О

Це шанс стати тією людиною, якою я сама ж і мріяла стати. Побачити, де в моїй особистості є прогалини, і заповнити їх. Досягти всіх тих цілей, про які я мрію. І врешті, збудувати щасливе особисте життя, буде моїм партнером Льоша чи хтось інший.

Мене цікавило тільки – як?! А Таня відповідала – спостерігати за болем. Та пояснила, що емоції, які заведено вважати негативними – страх, гнів, сором, печаль, огида… насправді мають ключову функцію в організмі людини, бо саме вони допомагають нам зрозуміти, що ми хочемо, а чого не хочемо, та навчатись на помилках.

В тому ж 2015 році, коли все трапилось зі мною, Pixar та Walt Disney випустили потужний мультик «Думками навиворіт», який наочно демонструє роботу емоцій у нас в голові. Саме його свого часу мені радила психотерапевтка, щоб пояснити як печаль може стати причиною позитивних змін в житті людини.

Але якщо в дитинстві склалося так, що проживанню важких емоцій нас не навчили, або ще гірше — в суспільстві, в школі, в родині замість підтримки — заклали на ці емоції табу, забороняли їх відчувати та виражати вільно в контакті з іншими… тоді ми починаємо обманювати себе в тому, що відчуваємо насправді.

Чи могли ви прокричати в очі батькам чи директору школи – «я з вами не згодний і я на вас злюсь!». Та отримати у відповідь не удар по шиї, мовчазне засудження або «як ти смієш, ми виключаємо тебе зі школи». А спокійне – «Я бачу, що ти злишся. Давай обговоримо це»?
Це про прийняття права людини злитись.

Або:
Чи говорили вам в дитинстві: «Не говори та не думай про хвороби, а то захворієш!», «Не кажи нікому свої мрії, а то не збудуться!» – блок у проживанні емоції страх.

Чи:
«Припини сумувати, щоб бути щасливим треба мислити позитивно!», «Що ти такий сумний, посміхнись» – блок у проживанні емоції печаль.

Той факт, що я в принципі пишу цю статтю, говорить про те, що мене побило не так вже й сильно – я можу взяти та публічно поділитись болем. Відчуваю себе таким собі репером, який побував у безодні, знайшов вихід і тепер читаю свій реп для таких як я.

Разом з тим я знаю абсолютно точно, що для великої кількості моїх знайомих ділитися болем публічно здається абсолютно не допустимим. І це наслідки газлайтингу – емоційного знецінювання.

Теплова карта про тепло. Мапа свободи вираження емоцій у людей із різних країн (джерело)

Надзвичайно круто відчувати, що рок за роком це змінюється.

Втім для великої кількості людей ти все ще залишаєшся нормальним лише тоді, коли у тебе «показовий та щасливий інстаграм».

У 2016 році про такі фейкові родини вийшов сильний фільм – «Ідеальні незнайомці»

В таких стосунках життя відбувається в коконі втечі та ілюзії реальності, в неможливості побачити справжню реальність та відчути своє власне «я», знайти свою опору в собі та своїх устремліннях.

Нам виходить комфортніше бути поряд із партнером, який не факт, що нам підходить як особистість, ніж стикнутись.. із собою самим.

І так, крок за кроком, ми крадемо власну можливість стати по-справжньому щасливими. Систематична втеча від складних усвідомлень — причина більшості хронічних проблем у житті, в тому числі залежностей від людей чи речовин.

Але це дійсно дуже страшно і це не жарт — вмить усвідомити що стільки років життя ти.. обманював себе.

Як вийти із цього туману?

В просторі довірливих стосунків з психотерапевтом (або з іншою близькою людиною), який не засуджує і приймає всі види емоцій, але при цьому не рятує та не каже тобі що робити – навчитись контактувати з болем та розуміти, що саме цей біль хоче сказати. Адже саме в ньому і приховані відповіді.

На це може знадобитися немало часу, можливо рік, можливо 5, але це точно можливо.

Припинити втікати від важких емоцій, а натомість – довіритись собі їх відчувати, довіритись виражати їх в контакті з іншою людиною. В цей болючий момент замість засудження чи ігнорування – як це могло би бути у дитинстві – отримати підтримку в контакті з цією близькою людиною. Прожити травматичні епізоди заново, більш якісно.

Потім навчитись давати цю підтримку самому собі. Зрозуміти, що саме ці емоції намагаються сказати та навчитися у них. І тоді – вони минуть.

«Відчуй це. Те, що ти не хочеш відчувати. Відчуй це та станеш вільним» — якось такий кавер стояв на сторінці моєї сестри на FB.

Так і хочеться сказати – «все ще не можу повірити в те, що нам нічого про це не розказали в школі». Але це буде зовнішній локус контролю 🙂

Наші вчителі були б раді щось подібне викладати, але самі цього не знали. Крім того, ще 50 років тому тут був СРСР і за правду в принципі саджали, які там чесні емоції та свобода.

Якщо ж нам не подобаються школи сьогодні – це в наших силах піти та зробити їх краще. Ми живемо в найкращий із часів.

Привіт, реальність

Десь 20 днів після того, як я випадково зустріла Льошу з його дівчиною на вулиці, ми з ним взагалі не спілкувались, принаймні наскільки я суджу з історії нашого чату в Телеграмі.

Думати про спілкування з ним було бридко і принизливо після всього, що відбулось, і я видалила його з усіх контактів. Але далі, хочеш не хочеш, нас чекала ціла низка спільних рішень, які треба було обговорювати…

І перше з них – це були гроші. Льоша сказав, що більше не готовий фінансувати Еколофт.

А я все ще не могла в це повірити. Ну чорт, весь цей час ми якось викручувались! Невже отак просто взяти, і через крах наших стосунків «злити» цей будинок? Ми вклали стільки ресурсів в ремонт! Куди тепер люди будуть приносити батарейки?…

Але така була реальність – платити за оренду без підтримки Льоші було нічим. Менше ніж за місяць нам потрібно було залишити будинок, який ми повністю розкалашматили всередині — а щастя, узгодження цього питання із власницею взяв на себе Льоша.

Пакувати речі допомагали волонтери та небайдужі. Люди, не уявляю, що б я робила тоді без вашої допомоги

Все, на що вистачило бюджету організації тоді – це крихітні 2 кімнатки на Артема від якихось феодальних власників: із брудним туалетом, до якого треба було іти через 2 поверхи, бо туалетом на нашому поверсі міг користуватись лише директор.

З купою сміття на фасаді, яке не могли вивезти пів року та з адміністрацією, яка нас постійно принижувала, і це все доводилось терпіти, бо ми просто не могли дозволити собі нічого кращого.

Тут розмістилась наша команда, на яку продовжували валом сипатись дзвінки з усієї країни підкріплюючи моє постійне відчуття – «о боже, я не справляюсь». Разом з цим діяльність та робота давали мені відчути перші прояви опори на себе, і без них – розлучатись би було ще важче.

Грошей на склад у нас в той час не було в принципі – ми зберігали батарейки в гаражі.

Пережити цей удар об реальність мені допомагали декілька людей, які прийшли попрацювати в екологічній організації як експеримент, і, в першу чергу, Ксюша Москаленко, про допомогу якої я уже згадувала в попередній частині статті.

В цей період підтримка від інших людей – вона потрібна як кисень, як кров, яку треба буквально вливати дозами. Своєю підтримкою Ксюша буквально тримала мене на ногах.

Коли ми думали, де жити, Ксюша тоді сказала, що це можливо навіть добре, що ми тепер не будемо жити і працювати в одному місці – це піде на користь всім.

Уявляєте, я це тоді не усвідомлювала, що цей формат коли у тебе взагалі немає часу на відпочинок, тебе весь час смикають і ти собі не належиш – він мені шкодить.

Сама Ксюша винайняла невеличку квартиру в самому центрі, і дозволила мені зупинитися у себе на 2 дні, щоб я могла вирішити останнє запитання, від якого мені хотілось провалитися крізь землю..

Питання, а де тепер буду жити я?…. У свідомості спливали спогади мого дитинства в 90-х. Я багато чого відтоді забула, але цю страшну зиму, коли нам нічого було їсти, і все що ми їли – це були волоські горіхи, які залишились з дачі, я запам’ятала назавжди. Я ще дуже довго потім ненавиділа волоські горіхи.

А раптом – зараз повториться щось подібне, раптом я знову потраплю в пастку та нічого не зможу вдіяти… зламається ноутбук і я не зможу його купити… захворію на якусь страшну хворобу і не зможу працювати, щоб повернути борг.

Мій стрес став іще більшим, коли я відкрила сайт із пошуку житла. Особливо коли у тебе мало грошей, а ти при цьому встиг пожити за кордоном та розумієш, як має виглядати нормальне житло, пошук квартири в Україні – це кожен раз просто фантастичний стрес для психіки.

Коли ти уже вмієш заробляти кошти своєю справою та можеш в будь-який момент з легкістю найняти нормальне житло та пожити окремо – розлучення проходять значно легше. Тоді кожен із партнерів міцно стоїть на своїх ногах. Але поки ти залежний… до цього примішується фактор безпеки.

Уже тоді в місті з’являлись квартири з більш сучасним ремонтом та ставленням, але я близько не могла їх собі дозволити. А жити зараз, на самоті на фоні килима на стіні, в якомусь небезпечному районі де тобі можуть дати по голові, з жахливим совковим ремонтом… Господи, як жеж мені було тривожно, я була просто в самому дні.

І яким було моє здивування, коли перший рієлтор, з яким я вийшла на зв’язок у відповідь на мій запит… він скинув мені це фото. Фото маленької затишної квартири на Старокозацькій, в самому центрі, в 15 хвилинах ходи від офісу, яка була на межі, але потрапляла в мій бюджет!!

Квартири, де я прожила 3 перших усвідомлених роки мого життя. Це другий дім, де я народилась. Просто не уявляю як би я вижила, якби цього не відбулось. Я ніколи не відчувала потребу мати дім, як в той момент.

Причому, знаєте що мені розповів власник цієї квартири згодом? Що до того, як зустріти мене, він показав квартиру 6-ти іншим людям, і всім (!) відмовив. Бо це квартира його доньки, в який вони робили все з душею, і він не відчув, що може всім тим людям її довірити… а коли побачив мене — то відчув одразу, що мені може.

Ви тільки уявіть! Як мені інколи здається, головна навичка в житті полягає в тому, щоб знайти своїх людей, і не здатися під час пошуків, не померти по дорозі. Але цікаво інше…

Цікаво те, що от зараз я написала цілу сторінку про те, наскільки важливим для мене було відчуття дому… охайність, доглянутість, комфорт… Та подумала — як так трапилось, що цілих 1.5 роки перед цим я жила в Еколофті?!

Будинку, де ми спали на брудних матрацах прямо на підлозі, ходили по страшенно незручних сходах, а ще — пліснява крізь стіну у нашій ванній проїла всю стіну. Де наш особистій простір постійно порушувався, і постійно йшов ремонт та відбувалися події. Як це взагалі… співвідноситься?!

Ванна і туалет на 2 поверсі в житловій зоні Еколофту на кануні нашого виїзду

А співвідноситься це так, що в ті часи я жила майбутнім. Думала ось ось, зараз ми ще трішки піднатиснемо – і все виправиться, ми все зробимо, все буде класно. І так, кожен день, думаючи про завтра… я втікала від реальності та відповіді – що я відчуваю прямо зараз.

А прямо зараз – було спання на старих матрацах на підлозі… з чоловіком, якого я не любила та з яким ми не були щасливими. Навколо був бардак в речах і в пріоритетах діяльності, але найголовніше… життя як в тумані обставин, продиктованих мені іншими людьми та збитий вектор руху, куди насправді хочу рухатись я… Все моє попереднє життя було організовано так, щоб відволікатись від себе та своїх відчуттів.

Але від чого саме я втікала? Зараз коли я дивлюсь на це фото – я навіть повірити не можу, як тоді я могла із цим миритись.

Поступово, відповіді почали знаходитись у психотерапії. Одне з відчуттів, від яких я втікала – це був страх і неприйняття помилок.

В результаті травматичного досвіду, який я отримала в дитинстві в родині та школі, коли в періоди невдач і важких періодів про мене емоційно не турбувались, а навпаки – принижували за важкі емоції, я запам’ятала цю звичку і стала агресивною до самої себе.

Кожного разу несвідомо крізь життя, коли я стикалась негативним досвідом, замість турботи – я відчувала себе нікчемною та почала чинити до себе аутоагресію.  

Наприклад, у важкі моменти замість того, щоб підтримати себе та відпочити, я могла працювати до 4 ранку та відповідати на якісь неважливі коментарі у Фейсбуці. Виходити в мороз -10 холодно одягненою та захворівати, систематично недоодягатись. Не лікувати себе під час хвороб та не давати собі відпочинку. Переїдати чи роздавлювати свою шкіру.

Проблема була не в тому чим я займалася – у когось громадська діяльність, у когось бізнес чи що завгодно ще. Проблема була в тому – як я це робила.

В той момент, коли людина без цієї травми турбується про себе, робить висновки та вдосконалює якість своїх рішень – я підсвідомо гнівила та принижувала себе за «помилки». Ці емоції були настільки нестерпними, що я травмувалась об кожен негативний досвід, я стала перфекціоністкою. І щоб захиститись від болючої реальності – моя психіка жили майбутнім.

А тут у реальності – я дуже боялася робити помилки, тому мені потрібна була людина, з якою я постійно можу радитись про те, як вчинити, і якщо що – звинувачувати в помилках. І цією людиною став Льоша.

Від самого початку на рівні якоїсь енергетичної тональності він був не тим чоловіком, який би підпадав під моє уявлення про партнера для близьких стосунків, і на рівні чесного діалогу із собою я відчувала, відчувала від початку!! Але уявіть собі, щоб виправдати те, що наші стосунки не складаються, я жила думками про те, що… він може змінитись! От тільки треба… підтиснути… 😔

Я серйозно думала, що це з ним щось не так. Мені здавалося, що він класний хлопець, але «буксує по життю та повільно розвивається»… а моя задача полягає в тому, щоб допомогти йому змінитись.

Пізніше я дізналася про цей закон, що коли ми відчайдушно щось не приймаємо в іншому та та хочемо це змінити – це зазвичай означає, що це ж саме ми не приймаємо та хочемо змінити…. у собі. Таким чином я знаходила порятунок від внутрішнього болю, з яким не могла справитись.

Тому і не дивно, що в останній рік перед розлученням Льоша дратувався майже на кожне слово, яке я казала, та не хотів розбору польотів! Тому що кожна така розмова зводилася до того, що він – не ОК. Не ми – не пара, а саме він – не ок. І це стало важким для мене усвідомленням.

Але і це – ще не все.

Багато із вас, хто зі мною в друзях на ФБ, бачив пости на моїй сторінці з хештегом #мійЗажим, пости про спазм в тілі справа трохи вище сідниць, який супроводжує мене уже декілька років життя.

Я відвідала 36 лікарів, для того щоб знайти його фізіологічне пояснення та прибрати, але нічого не допомагало. Але влітку минулого року я натрапила на курс із психосоматики школи Смірнових, та навчилася ситуативно знімати зажим вправами на образи та емоції. Ніколи б не повірила раніше, що емоції можуть мати на тіло такий фантастичний вплив. До цього я жила в розриві тіла та емоцій.

А зараз вгадайте, коли з’явився #мійЗажим. Поки я писала цю статтю, мені вдалося відновити ланцюжок по записах в блокноті. Перші ознаки з’явились у мене рівно запів року до розлучення з Льошею, саме тоді… коли Льоша почав давати мені жорстку відсіч на будь-яку критику о_О І при цьому кількість відповідальності в організації, та в тому числі складних рішень, там де потрібно було радитись, зростала.

Я не вміла з цим справлятись та більше не мала об’єкта ззовні, якого я б могла критикувати. Моя психіка не справлялась, і знайшла спосіб мене врятувати. Об’єкт для відволікання оселився в мені.

Що відчував Льоша

В настрої:

Bulimic Orgy & Mile, «Let me in»

«Лю, привет. Я завтра буду в городе — давай пойдем обедать или не обедать, нам нужно многое обсудить» – написав мені Льоша одного разу в чаті.

Приходжу в Чебуречну, а тут раптом на вході..:) В цей морозний день раптом стало… тепло

Паралельно із тим, як я поступово починала розуміти, що наші стосунки розпадаються не через Льошину нову дівчину, у Льоші — падала агресія, з якою ще декілька місяців тому він сприймав кожне моє слово.

«Мне стало легче осознавать тебя как другого человека, когда мы отдалились» – писав він мені в чаті.

«Наверное, над формой мне еще надо работать – но то, за что ты можешь переживать сейчас, мне кажется совсем уж мелочами: например, если ты опаздываешь, то это фигня – я скорее приму какое-то решение, типа пойти первым и не ждать или выбрать другой транспорт – но не переживать. Я постараюсь больше никогда не давать поводов, чтобы ты боялась меня.

На расстоянии я лучше вижу, за что ты мне нравишься – мне кажется, я перестал это ценить».

І ми почали спілкуватись більше. В той час Льоша продовжував зустрічатися із новою дівчиною, втім, знаючи як важко я це переживаю, він почав дуже глибоко мене підтримувати.

Підтримувати не в тому, що якось підлаштовуватись, врятувати від болю чи виправдати себе. А в тому, щоб інколи побути поряд та нагадати мені те, що я не дефективна та дуже важлива для нього як людина.

Він казав, що зараз мені боляче, але ж є на світі чоловік, з яким я буду точно значно щаслива, і настане момент, коли ми зустрінемось. Він допомагав мені мріяти про майбутнє… Це було щось дуже сильне для мене. Відчуття, що він не ворог, і він на моїй стороні.

Щоб знайти спільну мову та піднятись над взаємними звинуваченнями, ми домовились дотримуватись «я-повідомлення», методу про який розказала мені психолог на одному із занять, і Льоші він зайшов.

Його принцип полягає в наступному: замість того, щоб критикувати партнера в тому, що він щось зробив не так, ти трансформуєш це повідомлення у свою власну емоцію з цього приводу. Змінити локус контролю. І це – фантастично змінює хід конфлікту!

На той момент я уже могла прийняти той факт, що можливо я і Льоша – ми від початку були не парою і це було закономірним розвитком подій, що ми розлучились. Але мене все ще не відпускало – чому він не сказав мені про нову дівчину??

Льоша розказував, а я намагалась усвідомити… Фактично цей паззл, що ці стосунки роблять нас не щасливими та існують скоріше для підтримки екологічної організації – його Льоша склав раніше мене. 

Крім того, він почав відчувати, що громадська діяльність – це не його шлях. Йому подобається підтримувати громадські ініціативи, але він не бачить себе активістом.

Наші стосунки з Льошею виглядали приблизно як на цій картинці… 🙂 Я сиджу фігачу проєкт, а Льоша хоче відчуттів, і систематично їх недоотримує.
Це зараз я дивлюсь і по-доброму посміхаюсь. А тоді було не смішно

Льоші нагадував мені наші розмови, як впродовж останнього року він багато говорив зі мною про те, що відчуває сильний дискомфорт в наших стосунках та хоче пожити окремо. Але моя психіка їх просто витісняла. Ще до того, як він познайомився з новою дівчиною, він уже прийняв рішення з’їхати з Еколофту, а тому коли вона з’явилася – для нього це виглядало як дві незалежні історії.

При цьому, йому теж було надзвичайно важко на рівні відчуттів – його роздирало відчуття провини від того, що я залишаюсь одна разом з нашою організацією, і він не може і не хоче більше це підтримувати. А тому він подумав, що якщо не сказати мені про нову дівчину – так буде краще для мене, що так він зробить мені менш боляче.

Ситуація ще ускладнювалась тим, що чоловіки в нашій місцевості ще більше ніж жінки були задушені в їх праві прямо називати і виражати свої емоції.

Але це єдиний спосіб почути та зрозуміти один одного – відпустити страх та почати казати одним одному правду, та бути готовим почути її. Крім того, чого вартують ці стосунки, в яких ти не можеш робити бути чесним? Бути живою людиною. За що триматись? За брехню?

Чути правду було боляче.

Але саме завдяки їй ми з Льошею і почали зближатись один з одним знову – знаходити близькість та контакт таку давно забуту і давно втрачену…

Кажуть, правда звільняє. Ми відчули це на собі.

«Люди, які мають залишитись в твоєму житті, завжди притягнуться назад, не важливо як далеко ви відштовхнетесь»

Льоша каже, що він багато чому навчився за час наших стосунків, але найголовніше – це вміння більш якісно розпізнавати і проговорювати емоції, особливо під час конфліктів.

А потім восени 2015 були вибори у Верховну Раду – ми з Льошею працювали на них спостерігачами, та зблизились знову остаточно. Ми згадали, що саме об’єднало нас тоді – в далекому 10 класі… дисидентство та філософія just for fun, впорядкованість та естетика, пристрасть до науки та доказовий підхід, сильна громадянська позиція..

Вперше за довгі роки я змогла побачити перед собою друга Льошу, з яким ми колись разом відчіплялись від групи в походи та спускалися в небезпечні печери та читали Лінуса Торвальдса. Друга, якого я втратила… а тепер раптом знайшла.

І чорт, це ж саме тому, від самого початку у нас з Льошею об’єднувала цінність бути собою, говорити правду та класти на всі ці соціальні догми – ми і випускаємо цю статтю!

Словом, у нас дуже багато схожих рис.

Чому ж ми тоді розлучились? Ми по-різному бачимо родину та побут, по-різному відпочиваємо та навіть фізіологічно – нам подобаються іншого типу партнери. Ми схожі в чомусь, але цих рис не достатньо, щоб жити разом та будувати гармонійну родину, родину таку, в якій кожен з нас може бути по-справжньому та без компромісів щасливим.

Злам стереотипів

В настрої:

Foxes, «Youth (Adventure Club Remix)»
Uchpochmack, «Mistress»

Коли вся ця магія близькості почала розгортатися між нами з Льошею, на який час нас хитнуло в іншу сторону – на якийсь час ми знову почали надзвичайно багато часу тусити разом.

Не часто на вулиці зустрінеш людину, з якою маєш стільки років знайомства і таку свободу говорити все, що думаєш.

Подарував сертифікат в Цунамі, це такий SPA-центр в Дніпрі), щоб потурбуватись про мою внутрішню дівчинку

Ох ніфіга ж собі, подумала я, і ще тоді в січні 2016 року вирішила, що маю написати цю статтю.

Я усвідомила, що все що відбулося між нами – це не помилка, бо ми люди, на відміну від роботів, навчаємось лише на власному досвіді. Бо як іще, якщо з дитинства я не могла переживати складнощі наодинці, я б могла цьому навчитись, як не втративши опору? І тому зараз, коли я подумки припускаю, що цього всього могло б і не відбутись – я точно не хочу нічого змінити. Розлучення минає, але те що залишається – безцінне.

Я почала вивчати 100500 книжок про стосунки та усвідомила, що традиційний шлюб в традиційній картинці, якою нам його презентували у дитинстві – «і померли в один день», – помирає.

Це я 😁

Раніше він потрібен був для виживання нашого виду, адже без жорстких релігійних і соціальних стримувань, шлюби розпадалися би значно частіше, що становило б загрозу для виживання дітей. Але з кожним роком ці обмеження втрачають актуальність, бо кожна людина отримує можливість стати емоційно та фінансово незалежною.

Найвищою цінністю в цьому новому світі стає свобода бути чесним із собою, а, значить, бути готовим завершити будь-які стосунки, якщо раптом виявляється так, що партнери в них більше не допомогають один одному зростати. Залишитись друзями стає ціннішим, ніж «вдавати, що ми – пара».

Крім того, розлучення перестають сприйматись як злочин проти дітей – навпаки, діти отримують емоційну перевагу перед однолітками через те, що завдяки підтримці батьків прокачують важкі емоції в більш ранньому віці, а тому можуть бути більш успішними в житті.

В цьому новому світі, де все менше стосунків будуються на співзалежності, є багато позитивних речей. Наприклад, в ньому немає нерозділеного кохання – нерозділеною може бути тільки співзалежність.

Тут є багато свободи. Хтось обирає взагалі зустрічатися більше з одним партнером, хтось обирає жити на самоті. У когось розлучення в принципі не відбувається – всі конфлікти вдається проговорити і вирішити всередині стосунків.

Замість того, щоб слідувати якомусь канону та робити «як треба», можна жити тут і зараз, спостерігаючи за емоціями як є, бути більш живими. Стосунки перетворюються на шлях пізнання себе та інших людей, і саме тому стають значно глибшими та цінними.

Разом з тим, в цьому новому світі є багато важких емоцій – страху, суму, періодів самотності та сорому. І тому на перший план виходить підтримка – психологічна, соціальна, культурна. А найголовнше – це цінність та культура підтримки від партнера, з яким у вас відбувається конфлікт чи розлучення.

І я не знаю, чи змогла б я досягнути таких професійних результатів, чи везли б ми за місяць першу партію батарейок на переробку, якби не підтримка від Льоші.

Якийсь час він навіть продовжував підтримувати мене фінансово, допомагав порадами в менеджменті, але найголовніше – він чесно вірив в справу та в мене, що я зможу стати на свої власні ноги.

Так от, стати на власні ноги – це було значно складніше, ніж просто відпустити на образу на Льошу. Найцікавіше почалось попереду – коли починаючи з зими 2016 року я вперше почала жити наодинці.

Про цю частину мого шляху – про те як позбувалась руйнівних звичок, відбудовувала свою власну опору та самооцінку, я розкажу в третій, заключній частині статті із циклу «Залишитись друзями». Дякую вам за ваші слова підтримки, які надихають мене її написати.

***

В настрої

LP, «Strange»

Осінь, розпал робочого тижня, а ми з Льошею залишаємо все, сідаємо в машину та їдемо кудись далеко далеко, аж за аеропорт.

З нами в машині — неймовірний фотограф Олег Самойленко.

Минуло 2.5 роки після нашого розлучення, і я уже точно знаю: наша історія надто особлива, я маю розказати про неї людям. Ми їдемо робити для неї фотосесію.. нашу першу СПРАВЖНЮ фотосесію.

Останній сонячний день року лягає на обличчя, я дивлюсь на тебе і раптом усвідомлюю: господи… я більше не хочу тебе змінити!!

Друг…

Я дякую тобі за те, що ти поряд, навіть якщо далеко.

За свободу та підтримку розказати нашу історію іншим — і не важливо, хто про це і що подумає.

За те, що ти просто на світі є!
Такий, як ти є!!!

Головні книги та фільми з теми

В гострий період – для емоційної підтримки та базового розуміння, що відбувається:

Коли хочеться піти вглиб розуміння::

  • Маршалл Розенберг, «Ненасильницьке спілкування»
  • Ерік Берн, «Люди, які грають в ігри»
  • Пазешкіан, «33 і 1 форма партнерських стосунків»
  • Сайт з результатами досліджень інституту Готтмана про шлюби
  • Гелер Фішер, «Чому ми любимо»

Подяки

Я хочу подякувати моїй подрузі Маші, яка зробила 7 редакцій різних версій цієї статті, і кожен раз казала – «стій, не випускай, ти можеш краще».

Психотерапевту за те, що навчила мене дозволяти собі проживання важких емоцій та відчути власну опору.

Моїй партнерці по «Батарейкам» Насті, подрузі Наташі, сестрі, батькам і всім людям, які були поряд зі мною в той важкий період.


Якщо мій блог не залишає вас байдужим

Запрошую вас підтримати проект «Батарейки, здавайтеся!», який я заснувала з однодумцями в 2013 році. Лише 1 батарейка здатна забруднити 16м2 землі токсичними речовинами, при цьому більше 90% всіх батарейок в Україні викидаються безконтрольно.

Ми робимо збір батарейок масовим та доступним — залучаємо торгові мережі, школи, офіси, під’їзди збирати батарейки з нами, відкрили уже понад 1000 пунктів по всій країні.

Від самого моменту заснування нашу роботу фінансують небайдужі люди та компанії, Наша місія, щоб 100% всіх батарейок в Україні йшли на переробку, а не в землю — тут можна підтримати нашу місію внеском. Кожні 50 грн/міс мають значення.

Почитати більше про нас:
batareiky.in.ua/about

Ми не еко-романтики і віримо в те, що врятувати планету неможливо врятувати через відмову від споживання та маніпуляції відчуттям провини. Потрібні лише масові зручні інфраструктурні рішення, так щоб екологічний вибір став простим та людям хотілося обрати саме його.

Чому жорстка вода з крана шкідлива для шкіри, і як це виправити у себе вдома

Ви можете цього не відчувати, але жорстка вода, яка тече із крана в Україні, руйнує вашу шкіру під час душу та може підвищувати ризик захворювання раком. А мені – просто пощастило мати дуже чутливий організм 😬

Тому щойно я переїхала до Києва, де жорсткість води зашкалює всі мислимі показники, у мене почали шалено тріскатися руки.

Весь минулий тиждень читала дослідження на Pubmed та радилась з Олександром Крижановським, щоб оцінити вартість установки пом’якшення води в моїй зйомній квартирі – вийшло $700-1385 в залежності від фірми.

☠️ Що саме робить воду такою шкідливою для шкіри?

Є 31 показник забруднення в розширеному тесті якості води, і кожен з них має свій можливий вплив на здоров’я, але найбільшої уваги заслуговує жорсткість – кількість солей кальцію та магнію. Здавалося би, найбільш природні компоненти – що такого в них шкідливого.

Підступність полягає в тому, що саме жорсткість здата руйнувати захисний шар нашої шкіри так, що вона починає поглинати всі інші токсичні компоненти у воді – залишки миючих засобів, хлор та хлор-органічні сполуки… А до чого це приводить? Наприклад, рак. Ось цікаве дослідження по темі: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/19131092

Водоканали сиплять хлор (який є канцерогеном), щоб прибрати ще більшу проблему – інфекційні хвороби у воді. Але у такої «очистки» є зворотній ефект, і тому її однієї не достатньо.

Шкіра – це найбільший орган в тілі людини, який повістю відкритий до навколишнього середовища, і тому наявність захисного шару – це основа безпеки. А ми фактично ідемо до душу 2 рази на день, і миємо руки ще частіше, і таким чином позбавляємо себе цього природнього захисту….

❓Чому я переконана, що важливу роль в тому що відбувається зі мною грає вода?

🙌 Після чистої води як вдома у Леоніда із Ecowater чи в шоу-румі Аквантіса в Домосфері в Києві – мої руки починають заживати

Я зараз запосчу відео в сторіз як тест драйв робила я, але ви можете з легкістю повторити цей самий тест у себе вдома:
– одну руку помийте з милом водою з крана
– іншу руку помийте водою із фільтра зворотнього осмосу чи іншою водою, яку пом’якшили

Коли ти миєш руки м’якою водою, виникає відчуття, що руки не просто не пересохли, а їх наче намазали кремом. Відчуття, що ти в Австрії, де така вода тече як нормальна базове право людини з під-крана.

Яке же це, до речі, безумство – спочатку руйнувати природній захист, щоб потім купувати мільйон кремів і.. консервувати цим кремом всі токсичні речовини, які під час душу ти набрав із води. А потім ще викидати від них купу упаковок, які збільшують площу звалищ. Може це змова?)))

📋 Зв’язок появи дерматиту та екзем у людей, які живуть в зонах із жорсткою водою доводять числені дослідження на Pubmed, наприклад:
https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/28927888

Причому!! Діти, які ростуть в зонах із жорсткою водою, доведено, що потім страждають від проблем із шкірою значно частіше ніж ті діти, які росли і купались у м’якій воді. Поговорили з мамою, що мої проблеми із шкірою в дитинстві могли мати причину саме в цьому, що у нас з-під крану в Дніпрі також текла не ок вода!!

Завдяки візиту до якогось чародія народної медицини мою проблему із шкірою тоді вилікували секретною дегтярною маззю, але подразнення шкіри періодич&но поверталось знову в більш легкій формі. І ось – знову нагадало про себе в Києві, де вода ще більш жорстка ніж у Дніпрі.

🇺🇦 Як це має працювати в нормальній державі

Жорсткість води, як і інші забрунювачі, мають коригуватись на рівні очисної станції міста (!) Не на рівні навіть окремного будинку, якщо мова іде про будинок багатоквартирний, а саме міста! Інакше дуже дорого та важко контролювати якість.

В цей момент мені одразу згадується фраза неймовірного мера Житомира, яку він якось сказав під час зустрічі, що «це злочин – робити дороги та не робити під ними комунікації». І тому мені навіть страшно уявити, коли нас в Києві реально чекає нормальна вода.

А поки держава не виконує свою задачу, єдиний вихід як врятувати себе – це ставити автономну систему очистки води у себе в квартирі/будинку, та контролювати якість самостійно.

🚑  Як пофіксити жорсткість води у себе вдома

Девайс, який прибирає жорсткість називається іоно-обмінний фільтр (на 4 фото). Смола в ньому забирає на себе іони жорсткості кальцію та марганцю, і міняє їх у воді на звичайну поварену сіль.

Деякі підписники писали, що пробували зробити дешевше через фільтр у вигляді проточних колб, але це не екологічно та дорого в довгостроковій перспективі – там треба картриджі буквально кожен місяць викидати та міняти, вони не дешеві, і немає ніякого контролю стабільної якості фільтрації.

Для нормальної системи не потрібні ніяки картриджі – просто раз на декілька місяців туди треба засипати звичайну гранульовану сіль.

Вартість такої системи в Аквантісі – від 700$ найдешевша + механічний фільтр, він не такий дорогий. Це доволі крута стартова ціна по ринку. Якщо ставити Ecowater – то це на 10 років і більше.

Зараз я розбирають, наскільки це взагалі технічно можливо таку систему встановити у мене в квартирі… Передчуваю, що це може бути не просто 😳

❓ Куди писати чи телефонувати, щоб дізнатись чи можна таку систему встановити у вас

– в повідомлення на Facebook Oleksandr Kryzhanovskyi
– за телефоном 0505306342 (з 9 до 20, включаючи вихідні)

Скажіть, що ви від мене, щоб отримати знижку 5%.

А ще, Аквантісу сподобались мої пости і чим займається Батарейки, здавайтеся, тому додатково від кожного продажу 5% будуть іти як внесок на нашу діляьність ❤️ 
Щоб нового забруднення води в Україні стало менше.

Цікаві лінки почитати ще по темі жорсткості води:
https://www.wikihow.com/Stop-Hard-Water-from-Ruining-Your-S…
https://habr.com/ru/post/407787/
http://ecopravo.org.ua/keyword/issledovanija-vody/


Якщо мій блог не залишає вас байдужим

Запрошую вас підтримати проект «Батарейки, здавайтеся!», який я заснувала з однодумцями в 2013 році. Лише 1 батарейка здатна забруднити 16м2 землі токсичними речовинами, при цьому більше 90% всіх батарейок в Україні викидаються безконтрольно.

Ми робимо збір батарейок масовим та доступним — залучаємо торгові мережі, школи, офіси, під’їзди збирати батарейки з нами, відкрили уже понад 1000 пунктів по всій країні.

Від самого моменту заснування нашу роботу фінансують небайдужі люди та компанії, Наша місія, щоб 100% всіх батарейок в Україні йшли на переробку, а не в землю — тут можна підтримати нашу місію внеском. Кожні 50 грн/міс мають значення.

Почитати більше про нас:
batareiky.in.ua/about

Ми не еко-романтики і віримо в те, що врятувати планету неможливо врятувати через відмову від споживання та маніпуляції відчуттям провини. Потрібні лише масові зручні інфраструктурні рішення, так щоб екологічний вибір став простим та людям хотілося обрати саме його.


Фільтрувати воду в душі – це сувора реальність

Фільтрувати воду в душі в Україні – це не забаганка. Це сувора реальність та безпека життя! 😬 Пам’ятаєте, як півроку тому я писала пост, що хочу остаточно розібратись в фільтрах для води, щоб у мене припинила тріскатись шкіра на руках і вода була дійсно смачною?

Для порятунку мене від відчаю та некомпетентних порад в салонах фільтрів, в одні з вихідних перед відпусткою Андрій Білокінь запросив мене додому в гості до друга Леоніда Елберта, директора представництва якісних фільтрів Ecowater в Україні.

У звичайній квартирі на Оболоні Леонід зробив щось не типове для квартир, що в Україні вважається фішкою лише для приватних будинків – він почав фільтрувати всю воду, яка входить в його квартиру.

Я повернулась із гостей із фінальним усвідомленням – жити без такої системи не можна. А ще – домовилась про знижку ⚡️ для себе та друзів, деталі про неї в кінці посту.

Ціна питання просто жесть – $900 і вище, приблизно як купити новий крутий телефон. Але питання в тому, що якщо не фільтрувати воду взагалі – можна витратити ще більше…(

🔨  Вода з крану вбиває ремонт

Це – живі фотки з ванної в квартирі, яку я знімаю.

Коли я тільки заїхала, я думала, що це просто попередні мешканці погано прибрали за собою, і ми викликали професійний клінінг.. Але потім я зрозуміла.. це вода.

Завдяки шаленому вмісту солей (жорсткості) вона повністю деформувала кахель, і якщо робити ванну знову красивою – це може бути не дешево.

☠️  Вода з крану вбиває побутову техніку та сантехніку

На фото – моя праска, яку випадково один раз залили водою з під-крану.

Щоб вона перестала бруднити речі, мені на днях довелось витратити 2 години на маніпуляції з лимонною кислотою, а потім я здалась і віднесла її в сервіс (

Але питання, що робити з іншою технікою – баком для нагрівання води, пральною машиною, посудомийкою, які приєднані прямо до водопроводу… Прикинула, що всіх цих витрат можна уникнути, якщо просто нормально фільтрувати воду:
– щорічна чистка баку для води
– пом’якшувачі води для прання
– пом’яшувачі води для посудомийки
– засоби для зняття нальоту з сантехніки
– заміна фільтрів в фільтрі питної води кожні 3 місяці (а це ще і скільки зайвого сміття)..
– і врешті решт, купівля нової побутової техніки та сантехніки.

Крім цього, витрати всіх миючих засобів – в 3 рази менше, бо чиста вода краще піниться.

Крім цього, від прання поганою водою одяг «кашлатиться» — тобто, треба ще й частіше купувати одяг ((((

Наостанок, якщо вода жорстка то частина миючого засобу в принципі не вимивається із одягу… але це уже до наступного пункту.

🦷  Вода з крану вбиває шкіру та зуби

Ми тут в Україні свою побутову техніку любимо зазвичай більше, ніж себе самих, тому я вирішила не починати з цього пункту..) Але реальність полягає в тому, що купи проблем із нашою шкірою та зубами (як наслідок – візити до лікарів) ми могли би уникнути, якби у нас в крані просто текла чиста адекватна вода!

Мої руки – на фото – пересихають та всі в тріщинах, яких немає після того, як помити руки нормальною водою ((( Один із шокуючих досвідів вдома у Леоніда – відчуття, що коли миєш руки – мило не змивається. Але насправді це не мило не змивається. Це не змивається масло яке входить у склад мила, та захищає руки від пересихання.

За 6 місяців в Києві у мене з’явилось 6 (!) початкових карієсів. Щоб мої руки та обличчя не пересихали, я постійно користуюсь кремами, але всіх цих витрат та зайвих дій також можна було би уникнути… якби з-під крану просто текла нормальна вода.

🤢  Водою з крану не можна мити посуд, і звичайно, вживати всереду

Звичайно, найгірший ефект водопровідна вода Ukrainian style дає для організму людини тоді, якщо приймати її всередину. І треба розуміти, що якщо цією ж водою посуд мити – це означає також трохи приймати її всередину, разом з бактеріями та завищеними показниками по залізу і солям.

Тому живучи в Дніпрі я завжди промивала посуд після миття під фільтром, а зараз живу в стані повної незахищеності та шукаю оптимальне рішення. Тут в Києві навіть після нагрівання води в баку до 80 градусів, коли вода майже кип’ячена, вона все одно має яскраво виражений неприємний запах.

І з цим треба щось робити! Тому зараз вивчаю, наскільки легко поставити таку систему в плані комунікацій в моїй зйомній квартирі.

А ще домовилась про знижку 5% для всіх моїх підписників з дистриб’юторами фільтрів Ecowater, а ще давніми друзями ще з часів Еколофту – компанією Аквантіс.

Просто зателефонуйте їх менеджеру Олександру Крижановському за номером 0505306342 та назвіть промокод WITHLOVE 😘
Пропозиція діє для будь-якого міста.

А я тим часом під час відпустки продовжу розбиратись в темі, в тому числі питних фільтрів, та буду ділитись досвідом. Це все прям дуже не тривіальна тема.


Якщо мій блог не залишає вас байдужим

Запрошую вас підтримати проект «Батарейки, здавайтеся!», який я заснувала з однодумцями в 2013 році. Лише 1 батарейка здатна забруднити 16м2 землі токсичними речовинами, при цьому більше 90% всіх батарейок в Україні викидаються безконтрольно.

Ми робимо збір батарейок масовим та доступним — залучаємо торгові мережі, школи, офіси, під’їзди збирати батарейки з нами, відкрили уже понад 1000 пунктів по всій країні.

Від самого моменту заснування нашу роботу фінансують небайдужі люди та компанії, Наша місія, щоб 100% всіх батарейок в Україні йшли на переробку, а не в землю — тут можна підтримати нашу місію внеском. Кожні 50 грн/міс мають значення.

Почитати більше про нас:
batareiky.in.ua/about

Ми не еко-романтики і віримо в те, що врятувати планету неможливо врятувати через відмову від споживання та маніпуляції відчуттям провини. Потрібні лише масові зручні інфраструктурні рішення, так щоб екологічний вибір став простим та людям хотілося обрати саме його.

Відпустка по догляду за внутрішньою дитиною

З дитинства я звикла думати, що відпустка – це завжди про поїздки. Сіру брудну реальність, яку ти звикаєш не помічати, коли навчаєшся чи працюєш non-stop – її наче неможливо винести просто в спокої, треба кудись їхати.

Але що якщо?.. Втікати не потрібно. Крім того, коли окрім зовнішніх цілей – щось побачити, не пропустити і зробити «як усі» є щось значно більш важливе. Це цілі внутрішні.

Відпустка по догляду за внутрішньою дитиною

Про внутрішні цілі

Лікарі, яких ти давно хочеш відвідати, але все бракує часу. Фільтр для води, який давно настав час вибрати та поставити. Рукавиці для залу, які уже 100 років як треба купити, але вибрати їх правильно – це ж теж задача. І на вихідних, коли хочеться відпочивати після роботи, на це банально не вистачає психічного ресурсу.

І виходить ситуація, яка сплила у мене колись на психотерапії: що в роботі я супер-крута джедайка, можу вибрати завод з переробки батарейок у Європі по 100500 параметрів, можу пролобіювати зміни у законі, а от поставити собі фільтр для води 🙂 На це по довгу не вистачає ресурсу, а його в реальності потрібно не менше ніж на завод. І від цього виникає таке постійно нависле відчуття провини.

Лише коли відходиш від роботи на декілька кроків, точніше днів повної її відсутності, починаєш розуміти, наскільки вона насправді управляє твоїм життям.

Не ти нею управляєш, як може здаватися – будуєш, скажімо, робочий процес по скраму та з чітким плануванням годин. А насправді – разом із цим забираєш у себе можливість жити по справжнім відчуттям, а тому ти працюєш все гірше і гірше, хоча і начебто все класно плануєш.

Я не маю на увазі, що не треба працювати по скраму. Але потрібні паузи та відсутність перегонів за результатами. Тому психотерапевти зазвичай, це у них популярна практика, беруть 2 відпустки на рік в сумі десь на 1-2 місяці, щоб відновитись та знову бути на висоті під час роботи. Тобто, справжні трудоголіки, які мислять стратегічно, вони не фігачать нон-стоп 🙂 Вони саме роблять паузи та приділяють увагу своїм базовим потребам.

Це час, щоб спокійно та виключно по відчуттям проапгрейдити місце, де ти живеш та свій гардероб, якщо це в кайф. Переосмислити свій раціон. Розгребти старі архіви речей і файлів, які накопичились за цей період – щоб переосмислити та більш свідомо піти далі. Не тому, що треба, а тому що хочеться, бо є в голові для цього простір.

Врешті рейт, зайнятись самонавчанням – прочитати книжки, які давно хотілося, пройти курси. Я наприклад зараз проходжу курс по відновленню балансу хребта від школи Смірнових і це такииий кааайф. Коли це можна зробити без поспіху.

Про те, коли хочеться втекти

Минуло 9 місяців відтоді, як я переїхала до Києва, і з цього моменту я саме так це і відчуваю – вперше за довгий час я не відчуваю себе в пастці, як це було у Дніпрі.

З банальних доволі причин – тут є багато місць із чистим повітрям, і тут шалений вибір парків. В деяких з них я навіть досі не встигла побувати. Тут шалений вибір в принципі всього – класних приємних закладів та магазинів одягу, музеїв та просто затишних дворів.

Коли ти не працюєш – тут мільйон варіантів, чи зайнятись та з ким побачитись. І це можна так легко втратити, поїхавши кудись за кордон і влаштувавши там собі нові перегони за результатами :)) Все побачити і все встигнути.

Це все дуже індивідуально.

Але я прям уявляю, як обманювала би себе, якби зараз поїхала кудись подорожувати чи навіть на ретріт. Класно було би встигнути і це, але якщо є лише 10 днів :)) То важливо слухати себе в першу чергу.

Подорожі – це так чи інакше додатковий стрес, і він насправді ніяк не наближає до адекватних фільтрів для води чи відсортованих фотографій 😏


Якщо мій блог не залишає вас байдужим

Запрошую вас підтримати проект «Батарейки, здавайтеся!», який я заснувала з однодумцями в 2013 році. Лише 1 батарейка здатна забруднити 16м2 землі токсичними речовинами, при цьому більше 90% всіх батарейок в Україні викидаються безконтрольно.

Ми робимо збір батарейок масовим та доступним — залучаємо торгові мережі, школи, офіси, під’їзди збирати батарейки з нами, відкрили уже понад 1000 пунктів по всій країні.

Від самого моменту заснування нашу роботу фінансують небайдужі люди та компанії, Наша місія, щоб 100% всіх батарейок в Україні йшли на переробку, а не в землю — тут можна підтримати нашу місію внеском. Кожні 50 грн/міс мають значення.

Почитати більше про нас:
batareiky.in.ua/about

Ми не еко-романтики і віримо в те, що врятувати планету неможливо врятувати через відмову від споживання та маніпуляції відчуттям провини. Потрібні лише масові зручні інфраструктурні рішення, так щоб екологічний вибір став простим та людям хотілося обрати саме його.

10 днів у Києві. Що я зрозуміла?

В настрої:

Archive, «You make me feel»
Camila Cabello (feat. Young Thug), «Havana»

Коли я намагалась переїхати до Києва в минулий раз, я зламалась. Від шоку — скільки тут коштує оренда квартири, як тут все не просто з транспортом. Страху від ритму цього міста та нерозуміння, в якому районі я зможу дійсно відчувати себе вдома.

10 днів у Києві. Що я зрозуміла?

Усвідомлення що чорт, одна справа приїхати сюди на 1-2 дні по роботі, а інша — зробити тут свій дім. Коли довгий час живеш в якомусь місці, ти звикаєш до якихось рішень, які роблять твоє життя зручним, і помічаєш їх лише тоді, коли втрачаєш.

Але цього разу я вчинила розумніше — не збирала речі в Дніпрі, я не домовилась, що з’їжджаю із квартири (в минулий раз домовилась :))). Я спочатку просто поїхала вивчити Київ ближче та просто зустріти в ньому осінь. І це було дуже мудре рішення.

😱 Знайти «свою» квартиру у Києві — це мінімум 2 тижні фул-тайм пошуків, і в цей період треба десь жити. Ще навесні мені казали, що механізм такий: ти приїжджаєш, живеш у друзів 2 тижні та шукаєш квартиру.

Але я зрозуміла — варіант зупинятися у друзів не для мене. Багато хто дивується такому вибору, та мені, чомусь, значно комфортніше в цей період жити в Дрім хостелі, який є моїм київським домом уже впродовж 5 років.

Бо з друзями хочеться дружити, і на це теж потрібен час. А коли ти працюєш на основній роботі + невпинно дивишся райони та квартири + намагаєшся слухати, що ти зсередини з цього приводу відчуваєш, у тебе немає для друзів часу фізично.

Тому я обираю краще користуватись спільним душем з незнайомцями, ніж бути в неповноцінному контакті зі знайомими.

Втім, я все ж таки не змогла не подружитись із крутою сусідкою із Польщі, яка раніше працювала у Nestle, потім працювала з психотерапевтом та пішла звідти, захопилась Zero waste lifestyle. Вона розказала мені багато цікавостей про корпорації.

😳 Переїзд до Києва з міста менше — це шалений стрес, і його не варто недооцінювати. Київ кидає тобі виклик, твоїй дезорганізації та наївності в плануванні часу.

В минулий раз, наприклад, від неготовності до такого стилю життя, до мене знову повернулись випадіння із реальності та втрата концентрації. Я ж ніколи раніше тривалий час не жила в місті таких розмірів.

IMG_5450.JPG

Але цього разу мене врятувала жорстка дисципліна відпочинку (забавно звучить :)). Для мене це — регулярний сон, щоденні практики із курсу В’ячеслава Смірнова по Саморегуляції під аудіо (дякую, Міша, тому що ти порадив мені цей курс 😍). А ще — чітке дотримання 1.5 годинного циклу активності, про який я дізналась від лікаря Беловешкіна.

Просто сидиш і дивишся в далекий горизонт півгодини, це ідеально. Ще й корисно для очей. І строго (!) не дозволяєш собі працювати більше 1.5 годин нон-стоп. В перерві мозок встигає відновитись, і тому якість твоїх рішень зростає.

Також дуже круто спрацювали на релакс довгі прогулянки тими вулицями, які мені подобаються, звуки фортепіано біля Андрівської церкви та поїздка на озеро зі знайомою, близькою мені по духу, на вихідних.

Озеро на околиці міста, за станцією метро Житомирська

Результат — жодного випадіння за 10 днів! Рука жодного разу навіть не потягнулась до чаю чи солодощів, щоб «заїсти стрес» (рефлекс поїсти замінився на рефлекс просто посидіти без телефону/комп’ютера та відпочити).

Велике місто включає тебе та дає шанс стати більш організованим. Якщо не зламаєшся 🙂

🌳 Знайти тиху квартиру у Києві, до якої буде не надто складно добиратись — це справжній виклик. Місто просто потопає від шумового забруднення. Не уявляю, як люди, які живуть прям над дорогами, відпочивають та відновлюються.

IMG_0055

Вони можливо, навіть інколи не усвідомлюють, як сильно це впливає на їх здоров’я та життя в цілому… Не можу уявити, як приймають рішення про купівлю там квартир. В цей момент хочеться закрити обличчя ручками і плакати від усвідомлення, що від тихої та зручної інфраструктури в Україні, такої як у європейських столицях.. нас віддаляють 10-ки років.

Але знайти те, що ти хочеш, все ж можливо. Доволі тихі та близькі до центру райони – Поділ, Печерськ, Липки + в кожному районі можна спробувати знайти будинок трохи далі від основної дороги з вікнами у двір.

Мурал на Печерську ❤️

Просто потрібно набратись терпіння до постійних обломів, що класна квартира по нормальній ціні уже здана, та неперервного перегляду треш-квартир, щоб вихопити діамант.

🏠 Окреме слово хочеться сказати про передмістя Києва. Я побувала одразу в 4-х — Ірпені, Бучі, Святопетрівському та Милі. Враження від цих місць — дуже арт-хаусні. Бачити сучасний європейський будинок, або навіть групу будинків з підсвіткою і магазинами… посеред ПОЛЯ 🙂 Або приватного сектору, де викидають сміття за паркан і стоїть постійний дим від спалювання листя. Це все максимально дивно.

Буча

Я про всяк випадок припустила, чи не було б мені комфортно жити саме в передмістях, бо я працюватиму віддалено і можу не кожен день їздити до Києва.

Але після цих візитів я дізналася дещо важливе про себе — я, як каже одна моя знайома, 100% міська людина. Цінителька різноманіття інфраструктури на щоденній основі (непогано це нарешті зрозуміти про себе, як для дівчинки, якій уже 30). Можливості гуляти і бачити цікаві месаджі та прояви суспільства кожен день (#я_ж_комунікаторка). А в селі я попросту помру 🙂

Власне кажучи, це ж і є одна із моїх ключових мотивацій для переїзду — внутрішній поклик до нових вражень 😋

IMG_9883.JPG
Ідеш така просто вулицею, а тут нічого собі о_О Крутизна.

🚗 Більшість людей в Києві без машини мріють про власну машину. Їм здається, що коли у них з’явиться машина, їм стане тут жити комфортніше.

В чомусь вони праві, тому що весь транспорт в Києві окрім метро, швидкісного трамвая та деяких великих автобусів — це повний треш. Покатавшись трохи на маршрутках, особливо міжміських, в час пік стоячи, я згадала свою мотивацію, яка свого часу наштовхнула мене емігрувати з України до Італії 🙂

Пересуваючись у нелюдських умовах в громадському транспорті, люди годинами знаходяться стоячи у заторах, зляться, принижують один одного і так кожен день.

Україна з вікна авто, та Україна для людини без машини — це дві різні України.

Але проблема в тому, що машини — це і є ключова причина шуму в Києві. А ще, погіршення якості повітря, рівня життя, втрати часу в заторах. А коли знаєш на повну, як на здоров’я людини впливає те, чим у нас їх заправляють..)

Плюс, навіть якби у мене уже була машина, вибір кожен день користуватись особистим авто в світі, який уже почали накривати катаклізми від надмірних викидів СО2 та змін клімату, — це для мене означає обирати бути частиною проблеми, а не її вирішення.

IMG_6417.JPG

Машина — це класно для свободи на відпочинку, але не на кожен день. Тож право пересуватись пішки та на громадському транспорті, та робити це в комфорті, я вважаю своєю базовою цінністю. Якби не фокус на темі сміття та споживання — я б, напевно, працювала в сфері реформування транспорту.

Бо після досвіду 14 місяців життя в Італії я живу в Україні та не впадаю в депресію лише тому, що весь цей час жила переважно в центрі Дніпра, та дуже рідко стикалась з громадським транспортом 🙂 Тому, в Києві я планую і надалі поменше з ним стикатись. Виключення – метро (але потрібні навушники bose).

До речі, в хостелі познайомилась із цікавою дівчинкою-фотографом із Німеччини, яка приїхала знімати кадри про «Глобус» під Майданом. Основна суть її шоку — що площа називається площею Незалежності, начебто місцем про людей та про силу людей, але в реальності люди мають спускатися вниз, щоб по ній пройти. Мають ходити вгору-вниз та терпіти незручності, в той час як перший приорітет у машин.

🤔 Сумно, але факт: найбільш фундаментальні та корисні речі в Києві зробили круті люди, переважно, в попередніх поколіннях. Наприклад, метро, архітектуру в історичному центрі, його планування. Саме тому, наприклад, ті ж самі Липки чи Поділ, не зважаючи на ритм столиці, залишаються комфортними та приємними для життя.

Чого не скажеш про забудову, скажімо, на станції метро Позняки. Мало хто із жінок, які звертаються в центри для розв’язання проблем із вагітністю, знають про те, що на території, де на 1 м2 проживає багато жінок, у них з меншою імовірністю народжуються діти. І ще багато різних інших негативних факторів, так влаштована природа. Це сумно, що в погоні за грошима, тут цей фактор знівелювали (

Але, серед сучасних новобудов є і менш загрозливі, просто їх — менший відсоток та квартири в них коштують дорожче. Так, із проектів майбутнього (уже постила на ФБ) — надихаюсь ось цими проектами низькоповерхової забудови.

Із уже збудованих будинків, я побувала, наприклад, в ЖК «Відпочинок». Це  цілий комплекс із територією, який знаходиться поряд із Святошинським лісом. На жаль, тут геть поряд — бетонний завод. Начебто, його планують закрити, але поки що він працює, і працює доволі шумно. Але сам комплекс доволі затишний, за нього борються різні перевізники сміття, щоб робити тут роздільний збір:

В цілому, я зробила несподіваний висновок: що для мене особисто значно важливішим є район, в якому знаходиться квартира, ніж сучасний ремонт. Так само як квартири із не дуже сучасним ремонтом бувають, тим не менш, значно більш затишними, ніж квартири із «євроремонтом».

До речі, в квартири із свіжими ремонтом під здачу заїжджати небезпечно для здоров’я — ламінат та інші дешеві матеріали для оздоблення зазвичай якийсь час викидають у повітря токсичний формальдегід, який викликає рак. Я з моїм надчутливим нюхом одразу відчуваю цей запах.

💻 Перш ніж почати шукати квартиру, я зрозуміла, що варто спершу відповісти на запитання, звідки я буду працювати. Заради цікавості зробила тест-драйв коворінгу Платформа Леонардо.

Але зрозуміла — не моє. По-перше, мені потрібно часто розмовляти телефоном, а для цього тут я мала б орендувати окремий бокс (дорого). По-друге, тут як завжди не здорова парадигма відпочинку: лаунж зона = кава + гучна музика, замість повної тиші 🙂 Це дорога в нездоровий дофамін.

Відтоді, як в 2016 році я зацінила атмосферу в кімнаті для медитацій в Раді Європи в Страсбурзі, моє уявлення про відпочинок в робочому просторі змінилось назавжди. Тут всі роззуваються. Можна посидіти, при бажанні полежати в спокої.

Тож, хоча в цілому я люблю розділяти роботу та дім, а ще — ходити на роботу :), поки що я вирішила працювати з дому спочатку. Можливо згодом, якщо ми будемо розвивати київський офіс, то просто знімемо собі невеличкий окремий. Нехай простенький, але з тишею.

❌ Шукати квартиру без ріелтора, в принципі, можна. Один варіант — це група Ріелтори – зло (я в шоці, 150 000 тис учасників 😱).

Там інколи трапляються унікальні пропозиції, як скажімо за оголошенням звідти я дивилась квартиру Сергія Гайдая, який працював політтехнологом в Штабі Віктора Ющенка в часи Помаранчевої революції 😎 А ще, читав нам в Український школі політичних студій. Він показував мені квартиру особисто, це було цікаво, але район не підійшов.

Мінус цієї групи — там немає фільтрів, тому доводиться миритись із 90% треш-контентом та біллю усвідомлення, в яких умовах живуть українці та в якому вигляді здають один одному квартири. Ви навіть не уявляєте, яку депресію це наганяло на мене з моїм ідеалізмом спочатку. Але за 5-7 днів попустило 🙂 Головне, що треба знати про групу Ріелтори зло — те що це напевно лише 1% всіх квартир, які можна знайти в Києві.

Значно більш продуктивний спосіб — шукати її через бот lun.ua: спочатку робиш пошук по району і критеріям, а потім там є лінк «отримувати оновлення в чат».

Хлопці із lun круті. Цей бот парсить всі сайти оголошень про квартири, та оперативно надсилає повідомлення по твоїм критеріям в чат, що дуже актуально саме для сфери оренди, де класні пропозиції розлітаються за 12 годин. Що приємно, серед цих оголошень трапляються оголошення від власників.

Але часто трапляється так, що ти не встиг, — цікава квартира уже здана. Тому, частіше за все, людям з такими вимогами до якісного дому як у мене, доводиться шукати квартиру через ріелтора, який надсилає пропозиції напряму.

😈 Стосунки з ріелторами бувають токсичними, і такі стосунки краще одразу припиняти, як з людьми (ну, ріелтори ж просто теж люди :). Токсичний ріелтор надсилає 100500 квартир замість 1-2, які насправді тобі підходять, дорікає тобі що ти працює з іншими ріелторами, коли ти вказуєш йому на його непрофесійність — він тебе газлайтить, що «у вас надто високі вимоги». Фууууу.

Але рекомендації друзів можуть зробити різницю. Після мого посту про переїзд один із Фейсбук-друзів порадив мені просто надзвичайну ріелторку. Вона не заливає тобі мільйон зайвих слів, висилає дуже мало пропозицій, але ті що вона надсилає — це прям воно. Вона чесно вболіває за те, щоб я залишилась щасливою.

Поки ми з нею не зустрілись, емоційно подолати фрустрацію допомогали мої близькі: Настя, Льоша, сестра. Вони ділились своїми історіями подолання фрустрації, допомогали зрозуміти, що зі мною все ок, та віртуально обіймали  ❤️

🙅 За 10 днів я поки не знайшла квартиру. Але знайшла дещо більш важливе — я втратила страх її не знайти. Весь мій досвід найму нерухомості, і не тільки, в минулому полягав в очікуванні дива.

Здавалося, що от я зараз не перевірю повідомлення в групі, не вчасно зайду в бот, і втрачу суперпропозицію квартири. Я списувала мій попередній успішний досвід вибору нерухомості на «щасливий випадок», а не набір причинно-наслідкових зв’язків, які я не розуміла. І все це викликало просто шалений стрес.

Але після цього нового досвіду все змінилось, я тепер нікуди не поспішаю. Київ прекрасний тим, що тут всього просто ДУЖЕ БАГАТО. І жахливого, і прекрасного, твоя задача — не вестись на шум та обрати своє.

А щоб знайти своє, треба просто навчитись справлятись із фрустрацією, що це буде не перша пропозиція, дозволити собі мільйон спроб та помилок (бо ми ж люди насправді лише на них і навчаємось).

Врешті, змиритись із тим, що можливо доведеться жити в хостелі місяць — ну і ок 🙂 Там прекрасний ремонт, крута адміністрація, яка делікатно слідкує, щоб ти був щасливим, але не лізе в особисті кордони. А ще, ти живеш прямо на Контрактовій площі.

Бачити Андрійвську церкву з вікна кожен ранок – так круто!

Дрім хостел нещодавно отримав винагороду як 8-ий кращий великий хостел у світі (!). Бачу людей, які там взагалі живуть постійно.

Звичайно, тут також інколи трапляються неадеквати, як, наприклад, якийсь бідолашний, на вигляд божевільний або наркоман Себастьян із Фінляндії, який живе у Києві як бомж, і постійно намагається безкоштовно юзати інфраструктуру хостелу. Але він начебто не агресивний і скоро поїде додому.

Крім того, за цей час я встигла гучно посваритись з якимось іспанцем, який о 22 врубив музику на всю в душі, так що в кімнатах не можливо було спати. Південна гаряча кров, не може в душ без музики :)) На моє прохання її вимкнути, бо люди сплять, він відповів: «Ти звідки така зануда, спати о 22, назви мені країну твого походження». В цей момент я остаточно зрозуміла, що бик — це поняття інтернаціональне 🙈 Але музику він вимкнув. Ще б спробував не вимкнути 😉

Ну, здається, це лише 2 неадеквати за 10 днів. Так все дуже ок.

IMG_9732
Мій типовий сніданочок у Пузатій хаті поряд з хостелом. Довелось відмовитись від приготування їжі та стати вегетаріанкою (а не веганкою — як я, коли готую сама). Разом із цим одразу повернулись всі проблеми із шкірою, які моя терапевтка в Дніпрі раніше пов’язала із молочними продуктами. Така моя тимчасова плата 🙂

❓Навіщо мені це все? Особливо зараз, коли в Батарейках нас чекають надзвичайно відповідальні зміни. Все просто – я відчуваю, що це правильно.

Головний принцип мого життя полягає в тому, щоб жити по серцю, слідувати голосу інтуїції та підсвідомості, а чому так – ти зрозумієш потім, як казав Джобс.

Можливо, я маю бути в Києві, бо восени має, за планом, початись махач по законам про сміття у Верховній Раді. Можливо, в Києві я познайомлюсь із людьми, зустріч з якими змінить мене, наш проект. Пишіть, якщо хочете зустрітись!

А можливо взагалі згодом передумаю, і поїду кудись ще. Я не знаю. Але я одне знаю точно: треба слідувати своєму внутрішньому голосу. 🙂

IMG_9719
Тоня, тягну із твого інстаграму :))

І це надзвичайне щастя, що зараз зі мною в команді працюють люди, які поділяють цей принцип, та підтримують мене у переїзді, хоча ми будемо працювати віддалено. Настя сказала: «заборониш собі щось важливе для душі — поламається все».

Тож ця спроба тест-драйву життя у Києві для мене була одночасно ще одним важливим тестом — чи не зашкодить це проекту. Ми стоїмо на порозі відповідального етапу: коли ви дізнаєтесь, якою буде тема нашої наступної великої прес-конференції, ви зрозумієте чому.

Але цей тижневий тест показав, що нічого не ламається! Я працювала фул-тайм весь цей час відсотків на 80% продуктивно, і включусь на всі 100%, коли переїду остаточно.

Мурал про батарейки

Зараз я повернулась на тиждень до Дніпра — зібрати речі, знайти нових орендарів для квартири, яку я тут знімаю. Скоро зроблю пост.

Та головою я уже переїхала.
І ця голова уже працює інакше 🙂

Дякую вам любі, хто підтримує мене!
Я чутлива людина, і тому це важливо для мене ❤️


Якщо мій блог не залишає вас байдужим

Запрошую вас підтримати проект «Батарейки, здавайтеся!», який я заснувала з однодумцями в 2013 році. Лише 1 батарейка здатна забруднити 16м2 землі токсичними речовинами, при цьому більше 90% всіх батарейок в Україні викидаються безконтрольно.

Ми робимо збір батарейок масовим та доступним — залучаємо торгові мережі, школи, офіси, під’їзди збирати батарейки з нами, відкрили уже понад 1000 пунктів по всій країні.

Від самого моменту заснування нашу роботу фінансують небайдужі люди та компанії, Наша місія, щоб 100% всіх батарейок в Україні йшли на переробку, а не в землю — тут можна підтримати нашу місію внеском. Кожні 50 грн/міс мають значення.

Почитати більше про нас:
batareiky.in.ua/about

Ми не еко-романтики і віримо в те, що врятувати планету неможливо врятувати через відмову від споживання та маніпуляції відчуттям провини. Потрібні лише масові зручні інфраструктурні рішення, так щоб екологічний вибір став простим та людям хотілося обрати саме його.

Залишитись друзями, 1 частина

В настрої

Aura Dione, «Friends»
Yohanna, «Is it true?»

Серпень, спека, десь в районі вул. Бородинської.. я іду і задихаюсь. Мені прямо дуже складно дихати, а ще я можливо хочу забути правила дорожнього руху. В принципі, я їх і так нормально не знаю. Просто мені правда байдуже на машини.

Залишитись друзями, 1 частина

Ще 5 хвилин тому я вся така завзята, як завжди тоді із запізненням, намагаюсь не запізнитись на якусь подію в конференц-залі «Парлє» біля Троїцького ринку… А зараз я більше не поспішаю. Тепер просто з’явилась нова ситуація. Треба видохнути. Треба зрозуміти як зробити видих.

Ні, ну не скасовувати ж свої плани. Ну подумаєш, зустріла Льошу на вулиці з іншою дівчиною… за руку. По-перше, може мені здалося, бо така спека. По-друге, тоді що — змінювати плани? Є план іти на подію, то йду на подію. По-третє! Невже він би мені не сказав? Він би сказав…

Ааааааа!!!! Мама. Маша. Боже, я вкриваюсь багровим нальотом прямо при людях. Такий як церковний дзвін у вухах… Щось кажуть зі сцени, а я прямо роблю зусилля, але не можу розібрати слова. Як добре, що люди захоплені подією. Вони не бачать, як я плачу і більше не можу зупинитись. Мабуть, треба йти, навіщо я тут… Не зрозуміло просто як зробити видих о_О

Маша, моя близька подруга, набираю її десь на спуску біля Троїцького і пояснюю все: У ЛЬОШІ ІНША ДІВЧИНА.

Ще коли він повернувся з походу, де був не на зв’язку три тижні, такий різкий, впевнений, у мене закралася думка десь в глибині… А тепер я наче падала у прірву, бо жодна з ілюзій які приходили в голову.. За них уже не можливо було ухопитись. Льоша ходить за руку, любить, цілує, спить з іншою дівчиною. А я…


— Льош, ти не будеш проти, якщо я напишу в публічній статті, що ти мені зрадив?
— А чому я був би проти. Це ж правда.


— Як ви з Льошею наважуєтесь розказувати про такі речі публічно?!
— А чому ні?

Після розлучення життя стає простішим, але… сильно не одразу.


Як все починалось

Ми з Льошею познайомились давно, ще в Ліцеї, в поході.

Йому було 16, мені 17. Ми вчились в різних паралелях, але знайшли один одного сонячним літом 2004 року десь у Кримських горах, куди ліцеїсти відправлялись влітку.

Навчатись у Ліцеї було складно, тому ці літні походи відчувались як неймовірний ковток свободи. Тут можна було одягатись як захочеш, говорити про що захочеш і як завгодно довго, поки ідеш довгими гірськими стежками до чергової вершини.

63-С Лешкой на Эски-Кармэн.JPG
Варто було передивитись весь свій архів фотографій з тих часів, щоб знайти це фото..)

І, загублені у просторі та часі, приблизно як на тому фото, з першого дня знайомства ми дуже багато говорили. Про свободу самопрояву та недосконалість світу, нерівність між людьми та нонконформізм, про соціальні обмеження..

Земфіра в плеєрі, пісні біля вогнища.

З дитинства у мене були проблеми з тим, щоб знайти справжнього друга, з яким я можу ділитися своїми відчуттями, і він їх розумів. До того ж, у мене активний характер — я постійно що-небудь затіваю, дуже емоційна і, особливо з друзями, можу висловлюватись доволі різко.

Тому коли з’явився Льоша, якому стало несподівано цікаво, що я думаю і відчуваю.. правда цікаво о_О А ще він і сам був дуже різким та безкомпромісним.. я моментально зблизилася з ним.

Якщо ви спитаєте, з якою людиною на планеті я написала найбільше повідомлень в чаті за своє життя, то це буде безперечно хлопець із нікнеймом shadowstriker ^_^

А потім Ліцей закінчився, у Льоші з’явилась дівчина. Я поїхала жити в Італію. Ми стали менше спілкуватись. І якби тоді ви спитали в мене, чи повірю я, що згодом буду з Льошею зустрічатись, ви би почули: «О боже, ні!» ))).

Під враженням від «Роксолани» та «Віднесених вітром», я мріяла про брутального та загадкового принца, а Льоша — весь час такий відкритий до спілкування та простий… прямо тут і зараз зі мною без меж. Яка ж тут романтика, думала я.

IMG_9837 копія

Але після повернення з Італії в Дніпро у 2011, коли багато моїх уявлень про світ були зруйновані та я шукала кофаундера, щоб створити якийсь корисний важливий для світу проект, в моєму житті знову з’явився Льоша. Новий, значно більш зрілий та дорослий 🙂

Так само як я, вдень він працював в ІТ-компанії, а вечорами та вихідними шукав цікаві активності. Ще до Євромайдану обом нам почала дуже боліти політична ситуація в Україні та скорочення свободи слова. Ми разом дивились та обговорювали сюжети на TVi, ходили на мітинги.

Льоші було цікаво тестувати щось нове, тому він розділив мої ініціативи волонтерства в Екоцентрі в Палаці дітей та юнацтва, екскурсій в Дніпро-орільський заповідник. Згодом ми разом намагались писати інтернет-проект про домашніх тварин, який ми хотіли створити в партнерстві з громадською організацією «Вірність».

А потім… вбили Гончаренка — громадського активіста, який розслідував екологічні злочини в Україні. Я встигла познайомитись з ним особисто після повернення із Італії та саме завдяки йому — екологія та екологічна безпека увійшли назавжди в коло моїх інтересів.

Розлючені страшно на цю трагедію, з бажанням продовжити справу Гончаренка та змінити стан речей, втрьох — я, Льоша та наш новий друг Нікіта — ми заснували громадську організацію «Екодніпро». А згодом — проект «Батарейки, здавайтеся!», яким я керую донині.

Підготовка до нашої першої вуличної акції

Спільна діяльність дуже зблизила нас з Льошею, ми ділили так багато важливих емоцій разом. А ще — пішли вдвох на аргентинське танго 🙂

В настрої

Miguel Calo, «NADA»

І так, слово за слово, холодні вечори, під час яких ми залишались у квартирі Льоші на Перемозі та робили соціально-важливі проекти після танго, а потім дивились з балкона 12 поверху на засніжений бульвар Слави… плавно переросли у щось більше, ніж просто дружба… ^_^

Вид із нашого вікна… було тепло і атмосферно

Це виглядало як таке логічне продовження довгої історії нашого знайомства та близькості… ми навчались в одному ліцеї, він брюнет, я брюнетка (реально так думала тоді). І хоча від найпершого дня всередині мене був якийсь непевний внутрішній голосок, який казав — «це не він»…

Але на той момент, мені було уже 25 (тоді здавалось — ого!), всі інші чоловіки не підходили на цю роль і близько, а мати близькі стосунки хотілось… тож взимку 2012 року ми почали зустрічатись.

Як все зламалось

Багато людей із Дніпра пам’ятають цей атмосферний будинок на Виконкомівській 12/4, який Льоша, я та Нікіта зняли для того, щоб зробити там центр екологічного життя нашого міста.

Це був проект у стилі міської екокомуни, формат якого ми піддивились у активістів із Москви. Він був продовженням нашого екоактивізму в Дніпрі.

В одному й тому самому будинку ми, його мешканці, — жили та робили ремонт за екологічними принципами, працювали на IT роботах, займались громадською діяльністю та приймали гостей.

У кожної пари: я та Льоша, Нікіта та його дівчина Даша  — у нас були свої окремі кімнати на 2 поверсі, а на першому поверсі знаходилась кухня та коворкінг/гостьова зала.

Головна зала Еколофту на завершальних етапах ремонту

Незвичайний та щирий, Еколофт притягував сотні мешканців Дніпра до себе в гості. Люди приходили подивитись, як ми своїм прикладом показували, що екологічний стиль життя у місті — це можливо і весело. Такий формат знають практично всі творчі люди, які роблять щось, коли не можуть не робити, і починають приймати гостей, коли не можуть не приймати.

Але всередині Еколофту, як це часто буває в таких «родинних» форматах, хоча все починалось теж дуже щиро і натхненно, згодом почали відбуватись тривожні речі.. В тому числі, в наших стосунках із Льошею. Ближче до літа 2015 року напруження між нами стало настільки сильним, що ми майже припинили розмовляти один з одним…

Проблеми почались так начебто з того, що я — не приділяю достатнього часу стосункам через мою роботу в нашій екологічній організації. І я ще тоді розуміла — це було правдою.

В Еколофті ми від початку поділили обов’язки: я на той час уже понад рік не працювала в ІТ, мене фінансово повністю забезпечував Льоша. По задумці, саме цей мій час я і мала працювати в наших екопроектах та організовувати ремонт в домі.

Кухня в Еколофті в стані напівготовності ремонту (ми його так і не закінчили)

Але я одна — жахливо не справлялась :(..

Виконуючи одночасно роль прораба з ремонту, керівниці проекту з батарейок, організаторки подій, SMM менеджерки, активістки, яка разом з журналістами виїжджає на екологічні форс-мажори у місті, хостес для всіх гостей (які приходили майже в будь-який час дня і ночі), не маючи коштів найняти людей на роботу для допомоги, я поступово загиналась від того, щоб тягнути все це одночасно на собі.

Мені було надзвичайно важко… і не зрозуміло. Чому, якщо ми зняли цей будинок і почали наш екопроект разом, Льоша почав максимально відсторонюватись від нього та неймовірно дратуватись на будь-які мої спроби спільно вирішити якісь питання, які його стосуються… а потім ще і звинувачувати мене в тому, що я не приділяю час стосункам 😦

Ця історія була б не повною без фото нашої тодішньої спальні — 2 старих матраци, якась стара постільна білизна зібрана по батькам… На 2 поверсі не було кондиціонерів, тому того літа Льоша психанув та переніс матраци прямо в офіс вниз. Зараз навіть уявити важко, що це було правдою і це ми так жили..

Та й відступати вже тоді мені принципово не хотілось. Проект «Батарейки, здавайтеся!» на той час уже виріс до масштабів національного, ми мотивували сотні людей приєднатись до нас, повели за собою.. Я хотіла продовжувати працювати в громадській діяльності та не хотіла зупинятися на півдорозі просто тому, що мені було важко.

Єдина річ, з якою у нас в Еколофті все було добре — це система харчування 🙂 Війна війною, а щоранку ми по черзі готували один для одного три приймання їжі на цілий день вперед

Незабаром від перевантаження у мене почалися проблеми із пам’яттю — дисоціація. Це такий вид психічного захисту, який можна коротко описати як «події відбуваються не зі мною», а ще — «не записуються вхідні». Твій мозок настільки перевантажений, що виключає сприйняття і запис нової інформації.

Багато деталей для цієї статті я відновила завдяки фотографіям та Льошиним спогадам.. сама я їх не пам’ятаю. В якийсь момент тоді я навіть потрапила у лікарню, але згадала цей факт теж тільки завдяки фотографіям. Події надзвичайно нагадували сюжет моєї улюбленої короткометражки «Play» із циклу Futurestates.

Мені було настільки важко всередині, що довгий час просто хотілось взяти та стерти ці спогади із власного життя. Саме такий план і обрав, власне кажучи, тоді мій мозок. Бажання відновити ці спогади та своє власне минуле — це одна із головних мотивацій для мене в написанні цієї статті.

Наприклад, досвід рафтингу на Південному Бузі, який я тоді вперше в житті спробувала на одному з літніх еко-таборів, я згадала лише потрапивши на Південний Буг ще раз і побачивши пороги на власні очі. Причому сплило лише одне із вражень — як ти сидиш у човні і у тебе всі сідниці мокрі..) Воно просто дуже яскраве, а решту не пам’ятаю досі.

Зміст лекцій Школи українських політичних студій, 4 сесії якої припали саме на цей 2015 рік, я в принципі забула (дуже прикро, було би класно якось пройти її ще раз).

А потім, стало гірше — у мене почали відбуватись випадіння. Це такий ефект, коли ти начебто живеш-живеш, і вжух — а замість реальності десь на хвилину ти бачись якусь сторонню картинку…

В тілі виникає приємне відчуття розслаблення та зупинки, від тієї картинки що ти бачиш, тобі з якоїсь причини добре. Можливо, вона нагадує якісь приємні події з минулого чи образи із вигаданого світу.. Але рівно за хвилину ти уже нічого не розумієш і повертаєшся в реальність з відчуттям паранормальності всього, що відбувається і легкою тривогою — що ж зі мною коїться: я їду з глузду, чи як?

Якщо з вами відбувається щось подібне: випадіння, тривожність, нервові зриви — не думайте, що це мине само собою… не мине.

Якщо не почати змінювати щось у своєму житті, далі буде тільки гірше.

І чим гірше ставало мені — дедалі більше відсторонення я зустрічала з боку Льоші… Він почав тотально забивати на свій зовнішній вигляд.. пити багато алкоголю.

Влітку 2014 ми спробували поїхати разом на відпочинок, у невеличке містечко Равда у Болгарії. Ми сподівались, що зміна обставин якось допоможе віднайти один з одним контакт.. Але нічого не вийшло.

Я намагалась знайти хоча б одну спільну фотку з цієї поїздки в Болгарію.. Але не знайшла.. Мені не хотілось фотографуватися разом з Льошею

Щось відбувалось однозначно не правильно, але що?.. В той час як від тижня в Болгарії Льошу начебто трохи попустило і йому цей відпочинок сподобався, але мені.. Цей тиждень здався дуже нудним та значно менш цікавим, ніж моя хоча і стресова, але така справжня робота.. І від цієї різниці сприйняття ставало ще важче всередині.

Водночас я була дуже прив’язаною до Льоші, адже ми були в чомусь настільки схожі та стільки всього уже встигли пройти разом.. І мені було дуже боляче від того, що він постійно огризається на мене та дедалі більше відсторонюється..

Тим часом у 2015 році ми створили, тоді ще всі разом, перший сайт для залучення внесків на діяльність нашої громадської організації, що дозволило найняти перших співробітниць в команду на зарплату.

Але зі співробітницями все теж виявилось сходу не просто 😦

В один рік мені довелося попрощатись із 7-ма людьми, частина з яких пішли з команди при думках, що я — диктаторка та хвора перфекціоністка Коли цей твій перший досвід управління проєктом такого масштабу і ти цьому ніде раніше не вчився – заробити такий статус зовсім не складно.

В липні 2015 року, за наполегливою порадою подруги Маші, я звернулась до психотерапевтки. Мій запит звучав так: «що мені потрібно змінити в собі, щоб збудувати класну команду?».

І буквально впала в її обійми, бо незабаром втратила все… і команду, і чоловіка.

Шок

Що відбувалось далі в той день, коли я їх зустріла з дівчиною на вулиці — я не пам’ятаю… не робила фотографій, не писала ніяких заміток в блокнот.

Цей ефект, який стався зі мною і який я описала на початку статті, називається панічна атака. Від нестерпності відчуттів, які обрушуються, тебе повністю викидає із реальності.

Пам’ятаю тільки як швидко дійшла до Еколофту, достала половину грошей з нашої заначки з грошима, подумала — «як же ти міг!!!». Та якимось чином за декілька днів опинилась уже в Полтавській області.. на дачі у батьків Ксюші.

Ксюша

Кожен, хто будь-коли проходив через розлучення, знає, що людині, яка опиняється в цій ситуації вперше, надзвичайно важливо отримати першу допомогу від небайдужих людей поряд. Від людей на твоїй стороні.

І саме вона вона тією людиною, яка надала мені першу допомогу в той жахливий момент — Ксюша.

Ми не були знайомі давно. Але після 1.5 років волонтерства в ролі координаторки «Батарейки, здавайтеся!» по Львову, Ксюша настільки надихнулася проектом, що вирішила звільнитись з IT роботи, переїхати до Дніпра та спробувати розвивати екологічний рух разом зі мною.

Сама доля, здається, прислала Ксюшу в цей момент — і проєктові, і мені. Дізнавшись мої новини, вона одразу знала що робити, бо мала досвід розлучення в своєму житті. Ксюша сказала: «Люба, поїхали на дачу! Будемо їсти персики і малину, а потім подумаємо, що робити».

У мене не було особливих опцій… Я поїхала.

На дачі ми спали, їли, гуляли, купались… Як стало ясно по заміткам, попри страшенний біль всередині, в ті дні я ще і намагалася писати мотивуючі пости від сторінки групи «Екодніпра» на День Незалежності… Я почувалася так самотньо, і кожна можливість відчути єднання з людьми через змісти – я чіплялася за неї як соломинку.

«Постійна зайнятість — це спосіб не питати себе, куди ти ідеш»

Але в кінці серпня Ксюша остаточно забрала у мене телефон, який розривався від дзвінків в нашу екологічну організацію, щоб я мала можливість хоч трохи відпочити.

Впродовж 5 років, з того часу як я почала робити власні проекти і навчалась методом проб і помилок організовувати команди, я жодного разу не дозволяла собі повністю відключитись від справ… без мене все розвалювалось.

Крім цього, у мене постійно не вистачало грошей, а тим більше на відпочинок того рівня, який дійсно дає можливість мені відпочивати – з хорошим сервісом, естетикою, в тиші..

Та цього разу хронічна втома і шок були настільки сильними, що я зрозуміла — або я щось придумаю, або потраплю в лікарню.

«Найкрасивіші готелі України» — таким був тоді мій запит в Google, інтуїтивний та агресивний. Але тоді я думала так: хоча у мене скоро взагалі не стане грошей, після 1.5 років життя в жахливих умовах в Еколофті та після всього, що я пережила — я маю право хоча б відпочити нормально!

В глибині душі мені давно хотілося в Карпати, але не так, щоб з рюкзаком та в екстрім, а спокійно, затишно… І він постав на горизонті так наче з моєї уяви, щоб врятувати мене — неймовірний «Клуб-готель Яремче», оформлений на перетині сучасності та традиційного українського стилю.

У високий сезон він зазвичай дуже повний, але у вересні — там були вільні номери… Я вперше в житті вирушила у відпустку на самоті за усвідомленням… що відбулося… як взагалі жити далі.


— Лю, мені здається, що після цього шматка я сприймаюсь як монстр.
— Значить вийшло передати свої відчуття саме такими, як я відчувала їх тоді, Бо як інакше пояснити цей шалений контраст, який відчула згодом…


Заперечення

В Яремче майже не було інтернету, а місцями інколи мобільного зв’язку. Мій розклад дня складав небагато занять: я багато спала, коли вистачало сил піднятись з ліжка — ходила на річку… дивилась на себе в дзеркало, плакала… Але здебільшого я читала, хоча це давалось дуже важко.

Це була перша відпустка в моєму житті, в якій би я була сама. До цього або з батьками, або з друзями, або з хлопцем. І тому мені було надзвичайно страшно залишитись наодинці із собою та своїми думками, без якої-небудь корисної роботи.. особливо в такому стані… Читання рятувало мене від самої мене.

Плюс тут включилася IT-тішна навичка, яку я надзвичайно ціную в собі: для відповіді на будь-яке питання, в якому не можеш розібратись, спробувати знайти готову інструкцію. Тож, щоб не вигадувати велосипед, я закачала в бук-рідер неймовірну кількість книжок по психології стосунків.

Але жодна з цих книжок, насправді, не робила мені добре… Бо частково вони написані дуже схематично тими, хто уже пройшов кола пекла, але саме тому, що він їх уже пройшов – знецінює шлях та переживання, які трапляються на ньому, та роздає поради. Інша частина книжок – написані дуже раціонально та занудно, психологами для психологів.

Тому мені знадобився ще майже рік, аж поки я не знайшла її – книгу, яку до цього моменту я вважаю своєю особистою біблією, яка сформувала мене як особистість і стала підтримкою там, де підтримки не було.

Вона називається «Rebuilding», її написав канадський психолог Брюс Фішер на основі 25-річної практики проведення групової терапії для пар, які розлучаються.

Книга пережила уже 4 видання і на сьогодні — це найбільш фундаментальна робота про розлучення у світі, її прочитали більше 1 млн людей.

Коли ти втрачаєш стосунки – дуже важко не приймати це особисто.

Дивилася весь час на ці замочки, які щасливі пари залишили під час весілля на місточку, та думала — чому всім навколо так просто і вони щасливі, а мені так не щастить (((

Правда ж полягає в тому, що 44% тільки офіційних шлюбів у Європі розпадаються, розлучення може трапитись з кожним і це один з можливих, та часто навіть більш здорових, витоків стосунків. Так буває, це абсолютно нормально.

Крім цього, як виявилось, у кожної людини, яка стикається із крахом стосунків з близькою людиною, ці події трігерять один і той самий набір складних емоцій. І якщо в цьому потоці емоцій розібратись та отримати правильну допомогу — є шанс розпочати жити новим, якісно значно більш щасливим життям.

Весь процес відновлення після розлучення автори, на основі досвіду числених пар-учасників семінарів, представляють як сходження на гору із 14 різних етапів-станів:

Скріншот із російського видання книги, яке називається «Відновлення після розлучення». Мені воно не сподобалось, причому це ще і переклад застарілого видання. Раджу читати саме оригінал

Фактично, ці блоки стосуються не тільки розлучення, а подолання будь-якої кризи в житті. І це надзвичайно важлива навичка для щасливого дорослості: розуміти навіщо кожен із цих блоків психіці потрібен та як з ними ефективно справлятись.

Так сталося, що особисто я — більшість із цих емоційних блоків на той час не тільки не вміла подолати. Я навіть не могла їх помічати у собі. І знаєте, несподівано, чому? Бо цього досвіду не мали мої батьки.

Я з моїм невгамовним характером та мої батьки — Саша і Віта Колосовські

З одного боку, мені надзвичайно пощастило — мої батьки закохались один в одного з першого погляду, одружились через 4 місяці після знайомства, в той же рік народили мене, і відтоді живуть разом.

Але з іншого боку, саме тому, що між моїми батьками не траплялись випадки зради чи розлучень — я абсолютно собі не уявляла, що це взагалі може статися зі мною.

Тому коли це сталося, моя психіка, і без того надірвана стресом, не мала навичок, щоб частину з цих блоків подолати… а батьки також не до кінця розуміли що відбувається і як мене підтримати.

Надати психологічну підтримку у конкретному емоційному стані може тільки той, хто має досвід переживання саме цього конкретного стану.

А ще є парадокс: діти із родин, в яких батьки якісно розлучились та грамотно провели по процесу відновлення дитину, — такі діти мають більше шансів збудувати здорові стосунки у власному житті.

А я, оскільки всіх цих навичок не мала, то для порятунку моєї психіки включився перший базовий блок із книжки про розлучення — ЗАПЕРЕЧЕННЯ.

Нещодавно ми говорили з мамою, згадували ті часи.

Вона каже, що навіть після того, як я на власні очі побачила Льошу з дівчиною на вулиці — я все ще деякий час продовжувала казати у розмовах з нею, що, напевно, це якась помилка.. Можливо мені здалося, або вони — просто друзі… так воно і працює, заперечення.

Основна функція цього блоку полягає в тому, щоб захистити нашу психіку від надважких емоцій, з якими вона поки що не може впоратись, дати час наростити м’язи, перш ніж… падати у прірву.

Саме під дією заперечення величезна кількість пар доволі довгий час живе разом, створює публічний образ сімейної гармонії, хоча у стосунках все давно зламалося — просто немає внутрішньої сили оцінити ситуацію чесно та зробити крок…

І саме тому в стані внутрішнього супротиву один з одним більше ніж півтора роки продовжували жити разом ми з Льошею.

Льошине заперечення припинило діяти раніше, ніж моє, і так завжди буває, що у когось цей захист спадає першим. Уже приблизно на початку літа він почав спілкуватись зі мною про те, щоб спробувати пожити окремо — він хотів зняти для себе квартиру.

Але ж це означало ще й закрити Еколофт! Не може бути. Моя психіка намагалась всіма силами витіснити ці розмови, а ще — я постійно намагалася відправити Льошу до психотерапевта, тому що здавалось, що проблема полягає в ньому.

Я просто не могла собі цього уявити, що залишусь сама наодинці із нашим проектом… що Льоша може передумати їм займатись. Ми ж вклали стільки часу і сил, це неможливо.

В цьому місці, користуючись нагодою, я б хотіла звернутися до всіх жінок та дівчат, які зараз перебувають у стосунках на фінансовому забезпеченні чоловіка. Особливо, якщо в цих стосунках є ознаки напруження. Ви в небезпеці!

Будь-які стосунки можуть закінчитись в будь-який момент… І тільки від cебе самої залежить, наскільки болючим може бути падіння.

Але якщо уже зараз інвестувати у власну фінансову та емоційну незалежність — шансів збудувати здорові стосунки з цим партнером стає значно більше. Тоді вони будуть побудовані на коханні, а не страху втрати. Це історія не про гроші.

Я це пишу, але одночасно ставлю собі запитання — а почула б я сама це звернення тоді? Та що би це змінило… Бо хіба я не розуміла, що так довго не може продовжуватись і я не маю вішатись на Льошу?…

Я все розуміла і всерйоз думала, що рухаюсь до цього. Але тільки зараз усвідомлюю, що напевно не було іншого виходу, крім як упасти обличчям в льодяний сніг, щоб відчути контакт із реальністю…

Щоб усвідомити, що неможливо врятувати світ від екологічної катастрофи, якщо ти сам не щасливий і робиш нещасливими своїх близьких людей. Що не можна робити 100500 справ одночасно, і сподіватись на значні результати. Що не варто ідти на компроміси із власними відчуттями…

IMG_9125.JPG

А ця випадкова зустріч, коли я зустріла їх із Льошею на вулиці за руку — вона з одного боку зробила мені страшенно боляче, але разом з цим дозволила нарешті почути те, що Льоша намагався мені донести довгі місяці…

Ще одному запереченню судилося впасти через місяць після того, коли я повернулась із Яремче до Дніпра.

16 жовтня 2015 року Еколофт був закритий. А моя психолог згодом озвучила цікаву метафору для всього, що відбулось, — «самі себе згвалтували».


Може здатися, що це саме Еколофт та моя одержимість екологічною діяльністю і вбила наші з Льошею стосунки. Якби ж все було так просто.

Чому ми з Льошею насправді розлучились та як я виходила із депресії — читайте у наступній частині статті.


Якщо мій блог не залишає вас байдужим

Запрошую вас підтримати проект «Батарейки, здавайтеся!», який я заснувала з однодумцями в 2013 році. Лише 1 батарейка здатна забруднити 16м2 землі токсичними речовинами, при цьому більше 90% всіх батарейок в Україні викидаються безконтрольно.

Ми робимо збір батарейок масовим та доступним — залучаємо торгові мережі, школи, офіси, під’їзди збирати батарейки з нами, відкрили уже понад 1000 пунктів по всій країні.

Від самого моменту заснування нашу роботу фінансують небайдужі люди та компанії, Наша місія, щоб 100% всіх батарейок в Україні йшли на переробку, а не в землю — тут можна підтримати нашу місію внеском. Кожні 50 грн/міс мають значення.

Почитати більше про нас:
batareiky.in.ua/about

Ми не еко-романтики і віримо в те, що врятувати планету неможливо врятувати через відмову від споживання та маніпуляції відчуттям провини. Потрібні лише масові зручні інфраструктурні рішення, так щоб екологічний вибір став простим та людям хотілося обрати саме його.

Задоволення в «негативі»

Думки про те, як стати щасливим від того, що чогось не маєш. Пост вперше опублікований в 2018 році на моїй сторінці на Fb.

Задоволення в «негативі»

На фото — одна із 2 ковдр, які довгий час служили у мене вдома. Хоча, насправді, тут на фото є вони обидві :)) Просто одна із них лежить внизу, одягнена у наковдреник із якісного білого сатину, а от друга.. Впродовж більше ніж 3 років, з тих пір як я пішла у громадську сферу з ІТ, я не могла собі дозволити купити наковдреник для другої ковдри. Неякісний купувати не хочу, а якісний — дорого, відтак знаходились більш важливі речі.

І досить довгий час — це мене дуже бісило. Я сильно мерзну, особливо ночами, а тому інколи навіть навесні, от приблизно як сьогодні :)), можу спати під 2 ковдрами. А це приблизно означає, що таку недосконалість свого дому, як відсутність другого наковдреника, я спостерігала дуже часто. І кожен раз, це таааак псувало мені настрій.. аж до моменту, коли я раптом усвідомила. Можна страждати з того приводу, що ти чогось не маєш. Але цей погляд на світ приречений нести вічні страждання, адже скільки би ти, насправді, не заробляв, і що би не робив – завжди буде щось, чого ти не маєш.

Значно більш конструктивно спитати себе: що я отримую натомість, коли щось втрачаю. Або що я втрачу, якщо знайду спосіб все ж таки здобути це щось. Якою буде ціна.

І тут усвідомила! Відсутність наковдреника на цій ковдрі, для мене, — це про вибір працювати там, де я відчуваю своє покликання і більшу користь для світу. І нехай поки без другого наковдреника та повільніше, ніж хотілося б, але на власному шляху.

Я прямо чую цей звук. Звук падіння стін перфекціонізму, які руйнуються в цей момент. Тому що кожен раз, коли тепер я дивлюся на цю ковдру, я більше не бачу в ній проблему. В цій ковдрі тепер кожен ранок та вечір я бачу мій вибір. Який я свідомо зробила, і люблю його у своїй недовершеності, але чесності.

А ще, я відчуваю як в цей момент я стаю знаааачно, значно більш дорослою. Тому що працюючи в ІТ, коли я могла собі дозволити купити macbook pro retina з однієї зарплати, я задовольняла свої потреби в дусі «все й одразу», і як не дивно — була при цьому значно менш щасливою.

Бо тим твій вибір більш солодкий, чи більш обмежені ресурси ти для нього маєш, і чим більше він відповідає твоїй цілі — принаймні я це відчуваю так. І це до речі не тільки про гроші, це ще і про час, про вибір у вимірі часу, який теж обмежений.

А «все й одразу» — це така трохи дитяча позиція. Коли ти ще дуже погано знаєш себе, і не вмієш відрізняти свої справжні глибинні потреби від мимолітних, таких від яких можна тимчасово відмовитись для чогось більш важливого. І хочеш всееееее 🙂 І витрачаєш час на пошук всього цього, на гонку перфекціонізму, замість того, щоб жити.

А навичка подивитись на речі «в негативі» — вона стала для мне своєрідним критерієм розуміння, від чого я відмовитись не готова, а від чого — інколи навіть треба, щоб залишатися в стані гармонії з собою.

Так само в управлінні організацією. Дитяча звичка робити все й одразу, від якої я сумлінно «лікувалася на психотерапії, раніше приводила до доволі низьких результатів в довгостроковій перспективі та відсутності задоволення ними. І якби не обмеження, які я зустрічаю на цьому шляху, я би не навчилась бачити світ ширше. І мій наковдреник, точніше його відсутність :)), це звичайно — лише один метафоричний приклад такого обмеження.

Все це, до речі, не означає, що я свідомо одягаю на себе амплуа «великомучениці», яка задля роботи у сфері громадянського суспільства жертвує собою і людьми в команді. Ні.

Я навпаки невпинно топлю за ринкові зарплати у громадському секторі, і те що в багатьох організаціях вони досі нижче — це приблизно і є одна із причин, чому у світі не переможений рак, корупція і зберігається нестача питної води.Ось тут є класний тед толк з цього приводу, називається «Недостатня кількість святих»: https://meduza.io/…/03/nedostatochnoe-kolichestvo-svyatyh

Тому задоволення у «негативі» — це не про жертвенність, а прямо навпаки. Це про природу вибору і про шлях. Що ти завжди і всюди щось втрачаєш. Питання в тому — чи не розмінюєш ти раптом душу на наковдреник.

P.S. Холі вором про те, як правильно писати слово «наковдреник» українською, можна зачитатись тут 😂http://maidan.org.ua/arch/mova/1280993726.html
Мені сподобався саме цей варіант :))

Область горит

Поездки по просторам нашей области в апреле наполняют душу вдохновением и радуют глаз… да только вот есть одно «но» — область горит. Отчет об одной из таких поездок я публикую в легком диоксиновом дурмане и предлагаю вместе рассмотреть эту проблему как задачу, кхе-кхе.

Область горит

Достаточно отъехать 20-30 километров от города, чтобы заметить первую бригаду резвых подрядчиков Укравтодора за тем, как дешево и просто они решают проблему сорняков и мусора в придорожных зонах. Хоп — первых проскочили: слава богу, ветер был не в нашу сторону 🙂

Но стоило проехать немного дальше, как направление ветра роль играть перестало — дороги и посадки, поля и села оказались буквально затянуты дымом.

Технология зачистки обочин по-украински имеет три разновидности:
1. просто поджечь
2. повырывать сорняки, вместе с разбросанным повсюду мусором собрать их в кучки, и дальше поджечь
3. не поджигать мусор вместе с сорняками, а собрать его в отдельные пакеты и выставить на обочине для сбора специальной машиной. Ну а сорняки, как вы догадываетесь, все же поджечь

Неотъемлемой частью каждой из разновидностей является этап «бросить — пусть догорает» и уехать. Вот тут-то и начинается самое интересное:

Картина, судя по всему, достаточно обыденная, так что никого, собственно, и не удивляет. Удивишься раз, удивишься два, а потом едешь себе дальше, но начинаешь так уже немного подкашливать.

Хотя, в принципе, чему тут удивляться, если таким же способом от сорняков и мусора избавляется по весне буквально каждый житель села или дачник. Причем происходит это не то что в порядке вещей, а как ритуал, психологическая разгрузка или даже обряд очищения. Психология — наука, видимо, более серьезная, чем физиология, ведь как еще можно объяснить тот факт, что угарный газ, бензопирены, диоксины, смолы и окислы азота вызывают у людей чувство очищения?

af8c4e.png

В принципе, можно было бы свалить вину за сложившуюся ситуацию на отсутствие системы вывоза мусора в селах, — но только ли в этом все дело? У многих есть машины, которыми можно было бы, как минимум, свозить бытовые отходы на свалку, а гнилые листя и сорняки — закапывать пусть не у себя в огороде, но хотя бы в ближайшей посадке.

Жизнь, тем временем, идет своим чередом: вот в дыму по трассе бредут в районный центр дети, не подвеграя сомнению свою реальность, ведь не знают, что может быть как-то иначе.

А чуть поотдать, в районе Вольногорского горно-металлургического комбината, уже и вовсе наступила безжизненная песчаная планета «Кин-дза-дза»:

342176.jpg

Но не будем отдаляться от темы. Во время недавней беседы один знакомый мне охотовед рассужал о том, почему в Днепропетровской области в последние пару лет уже почти не встретить, скажем, зайца. По его мнению, пожары наносят вред дикой природе куда больший, чем браконьеры, ведь уничтожают не только животных, но и всю среду их обитания (с другой стороны, что бы еще мог сказать охотовед :). Так что по выходным в группе из трех волонтеров он периодически занимается тем, что тушит наиболее вопиющие случаи:

c2a257.png

Тем временем, наше путешествие подходило к концу, и окончательную точку в мотивации написать эту статью поставил пионерский костер, который мирно полыхал в нескольких метрах от заправки на Криворожском шоссе (полноту ощущений моим фотоаппаратом передать не удалось):

08f5e2

Друзья, в свете сказанного выше интересно узнать ваше мнение о сложившейся ситуации и подумать вместе о том, можем ли мы сделать что-то для того, чтобы каким-то образом подобраться к коре головного мозга жителей нашей местности по данному вопросу?

Горек ли вам «дым отечества» также, как он горек мне?

UPD, 20 травня 2018

Стаття вперше опублікована на сайті blogr.dp.ua. За 6 років, які минули з тих пір, я зробила десятки викликів пожежників, і провела не одну годину в думках про те, яким чином можна вирішити проблему пожеж на рівні країни.

Що робити, якщо ви стали свідками пожежі? 
Одразу телефонувати в 101, і не проходити повз! На відміну від смутних часів, коли була написана ця стаття, зараз вони значно частіше приїжджають, навіть по області. Проблема, звичайно, полягає в тому, що дуже часто у них фізично не вистачає ресурсів (людьських/часових), щоб потушити все. Але чесно, неодноразово приїжджали на мій запит.

Інших органів, які в цьому можуть допомогти — немає. Екологічна інспекція/санстанція мертві, поліція — не мають важелів впливу.

Що робити, щоб зупинити підпали системно?

Викликати пожежників на підпали — це, звичайно, уже боротьба з наслідками. Справжня крутизна полягає в тому, щоб прибрати їх причину:

  • Неосвіченість людей, які не в курсі що позбавляючись органічного сміття таким чином, вони скорочують свою тривалість життя
  • Безглузді практики ведення сільського господарства, коли для оновлення поля його підпалюють

Щоб вирішити ці проблеми, потрібно діяти у 2 напрямках:

  1. Зробити дієву систему штрафів. В цьому може допомогти або поліція, або екологічна інспекція, якщо надихнути в неї нове життя.
  2. Організувати якісну пропаганду. Яка буде пояснювати людям переваги альтернатив.

Всі ці задачі — прекрасна тема для якісної громадської організації. Можливо, за цю задачу колись візьмемось і ми, але спочатку маємо досягти успіху в темі налагодження збору і переробки батарейок.


Якщо мій блог не залишає вас байдужим

Запрошую вас підтримати проект «Батарейки, здавайтеся!», який я заснувала з однодумцями в 2013 році. Лише 1 батарейка здатна забруднити 16м2 землі токсичними речовинами, при цьому більше 90% всіх батарейок в Україні викидаються безконтрольно.

Ми робимо збір батарейок масовим та доступним — залучаємо торгові мережі, школи, офіси, під’їзди збирати батарейки з нами, відкрили уже понад 1000 пунктів по всій країні.

Від самого моменту заснування нашу роботу фінансують небайдужі люди та компанії, Наша місія, щоб 100% всіх батарейок в Україні йшли на переробку, а не в землю — тут можна підтримати нашу місію внеском. Кожні 50 грн/міс мають значення.

Почитати більше про нас:
batareiky.in.ua/about

Ми не еко-романтики і віримо в те, що врятувати планету неможливо врятувати через відмову від споживання та маніпуляції відчуттям провини. Потрібні лише масові зручні інфраструктурні рішення, так щоб екологічний вибір став простим та людям хотілося обрати саме його.

Чому я не хочу жити за кордоном

В настрої

Андрій Макаревич, «Я смысл этой жизни вижу в том»
Скрябін, «Сам собі країна»
Владі, «Теплые впечатления»

Минув рік з того часу, як я повернулась із Італії, де прожила трохи більше року.

Дивний, в сутності, поворот подій, враховуючи те що все своє життя, починаючи ще з поїздки в Лондон у 7 класі, я мріяла поїхати жити за кордон. Потім були літні поїздки в гості до родичів у Німеччину, казкова подорож в Америку, після якої, повернувшись до Дніпра, я впала у депресію та місяць не хотіла виходити з дому… І ось, Італія!

Я довчалась на останньому курсі університету, і внутрішнє відчуття, що з переїздом до цивілізованого світу час вже щось вирішувати, посилювалось. Це ж відчуття я активно намагалася передати і Вані (моєму тодішньому хлопцеві), разом з яким ми, врешті решт, в результаті неймовірних бюрократичних зусиль, і досягли цілі: опинились на програмі стажування у Європі.

Початково ми хотіли поїхати на роботу — займатись веб-розробкою у будні, а вихідними працювати над власними проектами.. й так приблизно воно і вийшло. Єдине що, наша основна робота відбувалась в рамках університетського грантового проекту, що не могло не залишити специфічний відбиток..)) Але зараз не про це.

Нам пощастило потрапити в дивовижне райське місце. Наша знайома Наташа Бєлова, яка на той момент навчалась в аспірантурі на півночі Італії, поділилась наявними пропозиціями, та зіграла важливу роль в тому, щоб 3 вересня 2010 року після добової поїздки по Чехії, Австрії, Швейцарії та Німеччині я, нарешті, опинилась в Тренто… загубленому в горах райському містечку, околиці якого навіть називаються на «під містом», а «над містом» 🙂

Вид на Тренто з околиць

Перші пару місяців я жила в Тренто сама, — Ванін контракт починався пізніше, а потім йому чомусь ще й візу не хотіли відкривати. Попри відчутний незбіг роботи з очікуваннями, перші дні в Італії п’янили… 4 роками раніше я уже встигла побувати в цій країні, але коротка мимолітна поїздка не могла і зрівнятись з тим, коли тепер в Італію переїхало моє життя.

Прогулянки вулицями без мети та знання мови, нові обличчя та знайомства, невпевненість та невизначеність.. кожному варто хоча б раз в житті поїхати та пожити в іншій країні!

Тренто, неподалік центру міста
Гуляючи по Тренто
Вид із вікна на першій роботі

А потім приїхав Ваня, і всім новим, що мені вдалося відчути, я поспішала поділитись з ним, вхоплюючи ще більший кураж! Починаючи зі спонтанного осіннього підйому на гору Монте Бондоне поруч, ми почали багато подорожувати, їздити на потягах, роверах та лижах, ходити в ресторани та тратторії, їсти пасту та пити вино, словом… робити все за, заради чого насправді в університет Тренто зазвичай приїжджають студенти на стажування… 🙂

Вперше біля піці гори Монте-Бондоне

А на Різдво ми вирушили в гості до моїх родичів у Німеччину. Не враховуючи те, що в різдвяну ніч у мене відмовила спина, і мене відкачували в швидкій (цей досвід потребує окремої статті :)), поїздка пройшла просто чудово.

Важливо було те, що.. ми жили в Європі! В будь-який момент могли сісти на потяг та поїхати в Німеччину, Австрію чи будь-яку іншу країну. Сьогодні ще були у Люксембурзі, а вже завтра гуляли по Мюнхену. Здавалось, як взагалі можна було жити без всього цього раніше?! В «якійсь Україні»..

Замок Нойшванштайн короля Людвіґа II Баварського в зимовому тумані виглядає несправжнім. Хоча.. казковий він і є казковий 🙂

З Німеччини в Тренто повертались, практично, як додому 🙂

Колись, ще на перших курсах універу, задихаючись в Дніпрі в усіх сенсах, я подумки вивела для себе наступу ціль-мрію: «хочу жити в екологічно чистому місці, де люди посміхаються один одному на вулицях». Збулося? Ще й як! Аж страшно 🙂

Мало того, що Трентіно вважається чи не найбільш сприятливим регіоном для проживання в Італії, та ще й люди тут буквально посміхаються один одному на вулицях! Блін, в моїй кімнаті у гуртожитку були навіть «за віконцем Альпи», тому не забувайте мріяти, друзі.. 😉

Вид із вікна моєї кімнати у гуртожитку

Але справжня Італія в нас та ми в Італії почались вже тоді, коли ми зняли квартиру. Це була неймовірна квартира в самому серці Тренто, найбільш кльова із всіх квартир, де мені доводилось жити до того. Її власники володіють розкішним готелем у Val di Sole (Долині Сонця), яка знаходиться неподалік, тому не дивно, що вони і квартиру оформили естетично та якісно.

Італійські балкончики сусідів напроти (банер 2 Si «два так» символізує погляди сусідів стосовно того, як потрбно голосувати в референдумі про питну воду

У двох кроках від нашого нового дому знаходилось все, про що можна було тільки мріяти: казкова набережна річки Адідже, по якій можна було гуляти та бігати хоч кожен день, сімейна піцерія та овочева лавка, найкращий суботній базарчик в провінції.. навіть кіоски зі свіжим козячим молоком в 5 хвилинах ходи. А ще тут було доволі прохолодно, що, враховуючи клімат в Італії, має велике значення, і тихо, попри близькість до центру міста…

Вийшов за молочком, а на набережній — народні гуляння, та атмосфера тепліше теплого

Без сумнівів, таке життя нагадувало dolce vita. І саме тому процес повноцінного усвідомлення, що ж відбувається насправді, взяв так багато часу. Щоправда, все відбувалося саме так, як і мало відбуватись.

***

Шлях, на який ми встали, приїхавши до Італії, є доволі стандартним та звичним для молодих вихідців із СНД, які хочуть поїхати за кордон та зависнути там жити. Ти приїжджаєш на навчання або стажування, а після закінчення контракту знаходиш роботу. Хоч якусь уже, але знаходиш. Працюєш, чекаєш поки мине десь років 10, можливо женишся, а потім отримуєш громадянство.

Проста така набита схема, яку, враховуючи існування різноманітних грантів та стипендій, можна реалізувати практично без початкових вкладень. В основі цієї схеми лежить сфокусоване бажання, щоб там не було, — поїхати за кордон, а що робити далі — розбиратись уже на місці.

Її підступність полягає в тому, що вона ризикує зробити зсув у системі цінностей. Увести від створення в сторону споживання.

От дивіться, про що я розповідала на початку цієї статті: казкові місця, комфорт та зручність, відчуття свободи та власної вартості… відкрийте фотоальбом чи блог-пост вашого друга, який поїхав навчатись чи працювати за кордон, і ви знайдете там одне й те саме. І тільки зрідка, буквально у виключних випадках, враження вашого друга про роботу, про ту цінність, яку він поїхав за кордон створювати, будуть емоційно перевищувати ці банальні звіти про подорожі. І це печально.

Фактично, люди прагнуть за кордон за споживанням. Причому за споживанням тих благ і досягнень, для створення яких інші люди пройшли цілу історію. І якщо абстрагуватись та уявити,це все це виглядає настільки неприродньо в планетарному масштабі.. їм би проживати та будувати власну історію, а вони віддають перевагу тому щоб взяти і сісти на хвіст чужій.

Фраза «сісти на хвіст», до речі, вдало описує суть процесу. Знову ж таки, добре абстрагувавшись, можна уявити собі кожну розвинену країну як повним-повнісінький стадіон. Припустимо, є в цьому стадіоні сектор економіки. Ви, молодий економіст, лишаєте ваш слабо визначений напівпорожній стадіон під назвою Україна, і вирішуєте попитати щастя на останніх рядах стадіону чужого.

Але є обставина — цей стадіон набитий. Тому вам, тому хто із труднощами втиснувся у гальорку, щоб дібратись до перших рядів доводиться нескінченно товктись, постійно ухитрятись та працювати ліктями. Ніхто не каже, що це не можливо, інколи може бути навіть в чомусь корисно. Питання лише в тому, наскільки це доцільно.

Мова тут, звичайно, не іде про ті випадки, коли людина уже є унікальним крутим спеціалістом, і її запрошують працювати за кордон просто тому, що вона дуже крута і для людства в цілому так буде краще. Немало таких ситуацій можна зустріти в сфері IT, мистецтва.. В прикладі з Арена ді Верона, такі люди опиняться уже не на гальорці, а в зовсім іншому контексті: на сцені, ну або як мінімум у вечірньому вбранні в перших рядах 🙂

Але більшість доль емігрантів, на жаль, будуються зовсім за іншим сценарієм: люди пропалюють своє життя у якості маловажливих гвинтиків, так і не дізнавшись, що таке справжнє прагнення, справжній результат і солодке відчуття безпосереднього впливу на світ.

Чужий стадіон продовжує здаватись чимось кращими та більш особливим, ніж власний, на якому хоча наче й місця повно, але якось не зрозуміло куди присісти, та шоу м’яко кажучи так собі.. хоча можна ж просто взяти і зробити власне шоу! 🙂

Найбільш печальним є те, коли, емігруючи в молодому віці, люди стикаються на першій роботі в якомусь грантовому проєкті за кордоном з імітацією діяльності та команди. Круто, що я знала, як така справжня команда відчувається по моєму попередньому короткому досвіду в ІТ-стартапі. А раптом хтось не знає?!

Ось так поїде після університету, і буде думати, що це і є реальне життя. А далі діалог із дияволом продовжується: щоб тобі подовжили контракт і ти не втратив вид на проживання, ти відмовляєшся на від власних амбіцій і береш перший ліпший проєкт…

А ми ж, люди, як влаштовані: коли ми не відчуваємо безпосередню власну відповідальність за результат, нам більше не потрібно робити ривки чи надзусилля. Люди більше не голодні та безрозсудні. Вони ситі.

***

Ці висновки оформились особливо чітко тоді, коли працюючи більше ніж півроку в мультинаціональній команді, я познайомилась із Сашею Бєлоглазовим. Навесні 2011 він приїхав до Італії, як і ми всі, в пошуках «кращого життя». Але, трушний сибіряк, приблизно як принцеса на горошині, горошину фальші та ліні в італійській команді Саня відчув одразу.

Знайомство із Сашею суттєво вплинуло на все те, що відбувалось далі та стало величезною підтримкою для мене крізь усе життя. Іноді мені здається: варто було мені поїхати в Італію, щоб ми з Сашею зустрілись на цій Землі!

В момент, коли ми наважились поїхати з Італії, ми психанули та здійснили 100-кілометровий тур на озеро Гарда на одних велосипедах 🙂 Щоб довести собі, що світ прогнеться під нас.

В університеті ми з Сашею працювали в різних командах, але дуже швидко зійшлися на тому, що робота ця відбувається, м’яко кажучи, не дуже ефективно. І справа тут навіть не в тому, що в університеті Тренто прийнято безцільно прожирати гранти Європейського союзу, не працюючи на результат. В сутності, це питання вирішується зміною місця роботи.

Окрім цих робіт ми також спробували попрацювати разом над своїм проєктом, і в цей момент усвідомили те, наскільки приємно та результативно було нам працювати один з одним, з людьми схожої ментальності та духу! Скільки слів та дій одночасно стають непотрібними. Ск

Річ у тому, що н

Річ в тому, що лише далеко від дому в чужому колективі, ми почали по-справжньому цінувати та помічати те, як багато слів та дій стають непотрібними, якщо ти працюєш із собі подібними людьми. І наскільки багато енергії та ресурсів втрачається, коли ти працюєш в колі емігрантів.

Роблячи такі висновки, я себе тоді запитувала: можливо, нам просто попалися невдалі емігранти? [Після цього я неодноразово працювала з іноземцями в різних проєктах, і все було інакше – додано в 2021 році]. Але все ж, не настільки легко, як працювалось нам із Сашею, коли в червні 2011 року ми почали робити свій стартап.

Тоді кількість ідей в Сашиній голові, імовірно як реакція на безпросвітне болото університету, зашкалювала, і він їх нам все розповідав-розповідав, а потім ми йому розповідали.. зрештою, ми зупинились на створенні сервісу для перегляду веб-сторінок, який би дозволяв всім користувачам сайту, які переглядають його прям зараз, спілкуватись один з одним.

На нашій затишній італійській кухні, вечорами та вихідними, ми годинами розмальовували в мокапи коробки від піцци, та твердо вирішили: на початку серпня альфа-версія проекту має бути готова. Відклавши в сторону всі поїздки та походи в ресторани, ми почали виходити на творчу орбіту 🙂

Приступаємо 🙂

Працюючи разом, на одній кухні та в одному інформаційному просторі, до нас трьох раптом знову повернулось відчуття команди. Те саме відчуття, коли цілі відчайдушно щирі, цінності співпадають, зусилля — максимальні, а вміння учасників складаються як мозаїка. Ах, як же я обожнюю це відчуття!

Приблизно в той самий період я почала читати «Волоколамське шосе» Олександра Бека. Важливі книжки завжди з’являються в той момент, коли ти до них готовий, і це був той випадок. Залежавшись в моєму ту-рід листі, ця книга про оборону Москви у 43-ому потрапила до нього зовсім не тому, що я люблю читати книжки про війну. Насправді, це була власне перша книга про війну, яку я прочитала. Вона потрапила сюди по рекомендації Московського клубу підприємців, це її характеризували як «одну з кращих книг по управлінню бізнесом». По управлінню проектами в умовах слов’янського менталітету, я би уточнила 🙂

«Оставшись без командира роты, без связи, по собственному почину принял командование, собрал разбредшуюся в темноте роту»...

Читаючи її кожен ранок в автобусі по дорозі на роботу, я поступово звикала до того, як відчуття дежавю ставало нормою. Той спосіб, в який солдати під управлінням генерала-майора Панфілова діяли та приймали рішення, — все це здавалось таким рідним, зрозумілим та необхідним.. а всі процеси на роботі такими чужими.. що хотілося скоріше знову опинитись на нашій кухоньці та фігачити далі.

Саме Саша вперше заговорив про те, щоб поїхати із Італії. Тоді це ще звучало дуже несподівано, хоча саме до цього зводились всі передумови у нас троьох, Дениса Василевського із Мінська, а також сімейної пари Каньшиних з Алтаю, які вже півтора року жили в Тренто, і напередодні народження дитини із схожих міркувань вирішили повернутися на Батьківщину.

Але просто так повертатись додому не хотілося, тому ми вирішили зв’язати повернення з нашим проектом, подавши заявку в один із стартап-інкубаторів. Щоправда, на той момент у Сані вже закінчився контракт, він зібрав свою мінімалістичну хокейну сумку і… вирушив назад до Сибіру 🙂

Саня вирушає щасливим та бажає нам сил!

І не зважаючи на те, що з об’єктивних причин наш проект все ж таки зафейлився та в стартап-інкубатор не пройшов — головний механізм вже був запущений 🙂 Ми взяли квитки додому, і уже знали, що вчиняємо правильно. Як у знаменитій казці про принца, який шукав свою принцесу, долю та кохання по всьому світові, повернувшись ми знайшли її.. «у власній покоївці» 🙂

Навіяний шаблонами, незначний страх того, що рідна країна, яку я не бачила вже понад рік, не виправдає сформованих за кордоном надій, в момент повернення, звичайно, зберігався. І, до речі, саме страх — це те ключове відчуття, яке, з мого боку, і уводить людей на пошук свободи зовнішньої, роблячи їх, врешті решт, заручниками власних ілюзій.

Колись цю думку озвучив мій знайомий із ЛІТу Діма Кругліков, обговорюючи зі мною питання еміграції. Він тоді сказав, що «значно цікавіше знайти відповіді в собі». Часто згадуючи це твердження опісля, тільки зараз я усвідомила його у повній мірі.

В цьому смислі для мене свого часу дуже показовим був приклад Юрія Луценко, того самого політв’язня Юрія Луценко, який [на момент написання цієї статі] сидить в українській в’язниці. Пару місяців тому я вирішила почитати його блог, який він пише із в’язниці або надиктовує своїй дружині, коли писати забороняють. І знаєте що?

Луценко, як він власне зізнається сам, але що чітко прослідковується в тому, як він пише, сидячи у в’язниці відчуває себе значно більш вільним, ніж більшість людей, які знаходяться на свободі [на той час у мене не було уявлення, що він стане генпрокурором України о_О — додано в 2018 р].

Просто тому, що відчуття свободи — це внутрішнє відчуття. Воно не залежить від ступеню важкості ситуації у твоїй країні чи в світі, який ось ось прогнеться від різного роду криз. Воно залежить виключно від уміння побачити у проблемах задачі, і займатись створенням навіть в тій ситуації, коли інші сходяться на тому, що «все капець».

Таким прикладом для мене, яскравим та особливим, для мене завжди був Діма Хозін [який встиг стати депутататом Дніпропетровської міської ради — додано в 2018 р]. Ще у 2009х, коли вони тільки починали розвивати проект К12, я абсолютно не могла зрозуміти, як можна одночасно розповідати про те, що скоро Дніпро стане краще містом на світі, але при цьому з таким задоволенням знімати відео про бомжів 🙂

Не розуміла я тоді, що справжня любов, любов до людей і до свого дому, — ось така вона і є… самобутня і чесна.

Діма тоді казав, що побувавши в Штатах та поживши в Києві, він прийшов до висновку, що його місце — тут. І що треба будувати тусовку тут, свою. Напевно, варто було мені все ж таки пожити в Італії цілий рік, щоб це усвідомити.. 🙂

І розширення зони комфорту, врешті решт, відбулося. Якщо раніше місто мене втомлювало, то одразу ж після повернення з Італії сталося якесь дивне внутрішнє відчуття, що цей центр і безглузда карусель, і навіть це звалище у сусідньому приватному секторі — це все тепер мій дім. І стало тааак добре… Я навіть подружилась і нашими місцевими бабусями у домі, які раніше мене недолюблювали, але про це вже якось іншим разом.. 🙂

Тим більше у Києві, де в листопаді 2011 року мені довелося пожити десь з тиждень: все здавалося таким рідним та приємним [і в якому я живу тепер — 2018 рік], що годинні прогулянки вулицями без смислу являли собою якийсь прям особливий вид кайфу 🙂  Власна країна почала сприйматись зовсім по-іншому.

На форум «Валить нельзя остаться» в Дніпрі в 2017 році я прийшла у футболочці Immigrant від одного з українських брендів :)) Тому що це саме я і є. Я імігрант назад в Україну.

Імовірно, якусь роль в цьому дзені, який несподівано трапився з моєю головую, зіграв той факт, що невдовзі після переїзду до Італії я почала займатись йогою. Льоша Северін, який навчався в той час у аспірантурі універу Тренто та став нашим добрим знайомим, поділився тоді зі мною 4-ма відозаписами уроків по системі Йога23, яку придумав киянин Андрій Сидерський.

«А чому так мало роликів», — я тоді спитала. «Ооо, тобі цього буде більш ніж достатньо», — як добрий доктор відповів Льоша.. так і вийшло 🙂

Я займалась йогою кожен день вранці, за одним і тим самим півгодинним роликом «Ранок» із серії «Йога для початківців». Пізніше купила вже й інших дисків, але саме цей — зіграв без перебільшення величезну роль у моєму житті. [Насправді, займаючись тоді йогою без учителя я зробила також собі і шкоду: з наслідками травми, отриманої тоді, я продовжую розбиратись і досі. Втім, разом з тим я не можу ігнорувати і позитивний ефект, який дали мені ці заняття — 2018 р].

Сидерський стверджує, що йога, яка є не тільки фізіологічною, але і психічною практикою, здатна виводити людину на альтернативні життєві сценарії. Не виключаю, ох не виключаю )))

За рік після повернення в Україні я познайомилась із новими неймовірними людьми, та стала більше спілкуватись із тими, кого любила та знала до цього. Взявшись за конкретні задачі, я бачу мільйон можливостей реально впливати на довколишню дійсність, та робити це разом із тими людьми, з якими перш ніж стати однією командою, ми пережили спільну історію.

Стверджуючи, що я не хочу за кордоном, я не маю на увазі нічого консервативного. Якщо так трапиться, що, скажімо, друзі із Бразилії та В’єтнами запросять мене пожити там з півроку – запросто взагалі 🙂 Але справ моя і душа моя — будуть тут.

Острів Хортиця передає читачам цього бложику свій фен-шуй привіт 🙂

Але статті про Італію я все ж таки допишу 😉

Багато з них лежать в чернетках, залишилось тільки виділити під них декілька затишних осінньо-зимових вечорів.. Все ж таки, саме Італія навчила мене бачити красу в тому, що раніше здавалось жахливим.


Якщо мій блог не залишає вас байдужим

Запрошую вас підтримати проект «Батарейки, здавайтеся!», який я заснувала з однодумцями в 2013 році. Лише 1 батарейка здатна забруднити 16м2 землі токсичними речовинами, при цьому більше 90% всіх батарейок викидаються безконтрольно.

Ми робимо збір батарейок масовим та доступним — залучаємо торгові мережі, школи, офіси, під’їзди збирати батарейки з нами, відкрили уже понад 1000 пунктів по всій країні.

Від самого моменту заснування нашу роботу фінансують небайдужі люди та компанії, Наша місія, щоб 100% всіх батарейок в Україні йшли на переробку, а не в землю — тут можна підтримати нашу місію внеском. Кожні 50 грн/міс мають значення.

Як нас підтримати:
batareiky.in.ua/help
(сторінка з можливістю зробити внесок через visa/mastercard/privat24)

Ми не еко-романтики і віримо в те, що врятувати планету неможливо врятувати через відмову від споживання та маніпуляції відчуттям провини. Потрібні лише масові зручні інфраструктурні рішення, так щоб екологічний вибір став простим та людям хотілося обрати саме його.

Итальянцы

В настроении

Gino Paoli, «La Gatta»

Когда мы попадаем за границу, то иногда грешим тем, что в порыве эмоций вешаем на носителей других культур ярлыки, связанные с особенностями их поведения, речи, обычаев, манер и т.п. Казалось бы, достаточно короткого разговора с работницей в аэропорту и сразу можно вывести, например, такое следствие: итальянцы много говорят. Но чем больше мы учимся понимать людей из других стран, чем больше общаемся с ними и вливаемся в их общество, тем сложнее становится давать какие-либо оценки.

0_NDqO7-Y81al3RiRV

Скажем, в один день я могла бы считать, что итальянцы в большинстве своем безответственны: пьют кофе через каждые пару часов, радуясь случаю уйти от работы, бесконечно отдыхают и расслабляются. А на следующий день встретить итальянца, обладающего такой колоссальной работоспособностью и энергетикой, так что и вовсе позабыть об его ленивых собратьях.

И ведь таких вдохновенных людей здесь должно быть тысячи, иначе кто бы воздвигал и сохранял красивые итальянские города, строил отличные дороги, развивал сельское хозяйство, туризм, искусство, гуманитарную сферу. В такие моменты восхищение переполняет от того, как искренне итальянцы любят и ценят свою историю и культуру. Но потом вдруг опять сначала: узнаешь, что твой сосед не знает, кто такой Феллини 🙂

Или вот еще, например, такая особенность: в рамках страны Италии существует условное разделение её жителей на «северян» и «южан», причем не столько территориальное, сколько по менталитету.

Исторически сложилось так, что эти подгруппы одного и того же народа думают и живут по-разному, во многом из-за длительного присутствия иностранцев (австрийцев и французов) на севере страны в процессе истории, что неизбежно отпечаталось на жизненном устое. Так что, если вам, как и мне, довелось общаться преимущественно с «северными» итальянцами, то вполне возможно, что ваше представление об итальянцах «в целом» будет искажено.

4

Уроженец юга считается исконным итальянцем в большей степени, и стереотипно характеризуется такими чертами как неспешность, простоватость, легкий нрав, лень, громкий голос, снова лень, интриганство. Северянин же, напротив, под влиянием северных соседей все более сдержан, привык следовать правилам, более аристократичен, образован, а еще «кормит южанина». Случается, что южане недолюбливают северян, и наоборот.

Стереотипный образ итальянца-южанина не раз воспевался в фильмах, а также мультфильмах, как например, в замечательном советском мультфильме «Ограбление по-итальянски». Примечательно, что в работах того времени удивительным образом продуманы все мелочи, потому речь — без подделок 🙂

Разделению на «север» и «юг» подвержен даже итальянский язык. Одна знакомая мне южанка по имени Роза, переехав жить на север, как-то рассказывала, что не может смириться с тем, какой сухой и невыразительный итальянский она здесь слышит: вместо тщательно выговоренного «buuooona seeera» тут говорят скупо — «buona sera».

Но все же, несмотря на то, что Италия — страна контрастов, и несмотря на то, что на каждый типаж непременно найдется «сочный» контр-пример, я все же попробую поделиться своими наблюдениями. Но не о том, какие итальянцы «вообще», а о том, какими они бывают часто.

Неунывающие

Повседневный оптимизм, психологическая стойкость к трудностям, умение сохранить свою индивидуальность, отношение к действительности с долей иронии, — вот эти итальянские черты хочется отметить в первую очередь.

6

Что делает русский, украинский человек, если ему плохо? Ну вот скажем жизнь или работа не ладится, правительство не радует и т.п.? Есть много прекрасных примеров, когда несмотря на все трудности он продолжает заниматься своим делом, или даже пытается изменить ситуацию, но пугающее число людей занимаются чем-то другим: сетует на обстоятельства и пьет водку.

Иногда считается, что это связано с особой сложности судьбой, которая выпала славянским народам, проблемой утраченного поколения, еще чем-то. С одной стороны, историю выбросить невозможно, на самом деле. Но и пожинать её плоды можно с разной степенью эффективности.

В Италии, например, тоже был тоталитаризм, хотя и недолго. Там тоже была война, — многие о ней хорошо помнят. В начале 20 века огромное число людей вынужденно эмигрировали в Америку, оставляя в любимой и родной стране семьи, любовь, надежды.

Занимательно, что за тот же ХХ век правительство в стране менялось около 53 раз. В общем, нельзя сказать, что им пришлось особенно просто. Но когда итальянцу плохо, он не впадает в депрессию и не позволяет своей личности катиться в пропасть. Где-то это терпение, где-то комическое отношение к жизни, где-то любовь к своему маленькому делу, которое греет душу.

Может быть я была невнимательна, но за год жизни в Италии мне не удалось встретить ни одного до изнеможения пьяного итальянца, — они не напиваются. При том, что вино в Италии может подаваться даже на обед, — его пьют мало и уж точно не для того, чтобы «забыться». Ведь зачем  — жизнь прекрасна здесь по умолчанию.

2
3

Раскрепощенные и открытые

Итальянцы с легкостью заводят новые контакты, общаются с незнакомыми людьми во многом также учтиво и уважительно, как с родными и друзьями. Иногда считается, что такая непринужденность связана с теплым и мягким климатом в стране, потому что примерно также ведут себя испанцы, греки, жители Южной Америки. С другой стороны, почему же тогда арабы или африканцы ведут себя иначе?

Открытость часто граничит с непосредственностью: например, однажды я пошла открывать счет в банк, и в связи с тем, что секретарь того небольшого отделения была в отпуске, мы оформляли контракт вместе с начальником по имени Жанкарло (никак не могу смириться с существованием такого имени! :).

Он начал расспрашивать об Украине, интересовался тем, как вообще живется в Восточной Европе, начал рассказывать о том, что собирается в отпуск в Эстонию и на кануне прочитал в интернете, что все украинцы считают эстонцев «тупыми» (он сказал слово «stupido»), но так и не понял почему 🙂 По этой причине он с осторожностью стал относиться к украинцам, — а то ишь какие деловые, еще итальянцев сочтут невеждами 🙂

Интерес к Украине проявлял также наш домашний врач: всякий раз, когда я приходила к нему на прием и напоминала, что я — Люба из Украины, он произносил такую фразу: «Аааа, Украина, — поставщица пшеницы для всей Европы!…. Ну или…. когда-то была :)». Очень спокойный и позитивный такой врач. Никаких вот этих «девушка, давайте быстрее, у меня пациент».

5
7
Священник

Заметно правда, что у молодого поколения итальянцев открытости как-то все же меньше. А вот итальянцы в возрасте — настоящие мастера «слабых связей», т.е. общения с малознакомыми людьми. Например, весьма популярен формат мимолетного общения в транспорте «за жизнь», который поколению «постарше» в наших странах также достаточно знаком 🙂

Недаром поговаривают, что итальянцы — это комическая версия славян, а славяне — драматическая версия итальянцев.

Однажды я ехала в автобусе, наполненном студентами, и в самом центре шумной толпы сидел высокий и громогласный итальянец-дедушка в приятном расположении духа, который, очевидно, считает унылым и скучным путешествие молча, так что он начал разговаривать сперва с сидящей по соседству бабушкой, а потом вообще со всем автобусом.

Начал рассказывать о том, что раньше когда он шел мимо университета, где у крыльца стояли студенты, он всегда здоровался с ними, а они приветствовали его в ответ, но теперь — редко. «Почему не здороваетесь с дедушкой?» — говорит 🙂 Все пассажиры поблизости прямо заслушались его сценическим тембром, даже какой-то мальчик-африканец, который видимо хорошо понимает итальянский.

В такой веселой и непринужденной форме он также сообщил, что обеспокоен количеством студентов, которые курят, и что раньше курящих было меньше, особенно девушек.Современные итальянцы на самом деле много курят, в том числе подростки. Деликатно при этом очень, так что вообще никто не озлобился.

8.jpg

Вообще, он говорил много чего интересного, но видимо мальчик-африканец знал итальянский все же получше меня, — я больше ничего не разобрала 🙂

К открытости итальянцев — хочется упомянуть об одной интересной традиции: когда в итальянском городе происходят какие-то события, такие как, например, свадьба или защита диссертации. Друзья людей, с которыми это происходит, обклеивают окрестные столбы фотографиями этих людей, со словами вроде «Марио и Лючия сегодня женятся!».

Несмотря на чрезвычайную социальность итальянцев интересно подметить, что они как будто редко заводят «закадычные», в нашем понимании, знакомства. Тут же сделаю смелый вывод: наша «закадычность» является прямым следствием нашего драматизма.

Любопытные

В первую очередь, это любопытство визуальное: что бы не происходило в окрестностях такого, что меняет внешний облик окружающего мира, — до всего этого многим итальянцам есть дело.

Простейший пример — стройка. Мимо одной из них мне некоторое время доводилось ходить и сложно было не обратить внимание на то, что заметное число водителей, проезжающих мимо стройки, притормаживают машины для того, чтобы просто посмотреть, как разворачивается процесс. «Таак, что тут у нас», — очевидно думают они 🙂

Останавливаются совершенно разные люди, например, однажды дедушка на старенькой машинке. Стройка была расположена на обочине узкой улочки, и за машиной дедушки на тот момент находилось еще две, но тот факт, что дедушка остановился разглядывать стройку никого не смутил, — они даже не сигналили, а просто подождали. Остановился, посмотрел, что делается, дальше поехал, — что тут такого 🙂

Или, вот, чего стоит шумиха, которую подняли городские газеты относительно реконструкции башни старого городского совета в Тренто на центральной площади, площади Duomo.

9
Заголовок на первой странице газеты: «Башня Civica, красивая но…»

Проект по реконструкции длился два года, на него была выделена сумма в 900 000 евро, в которую входила также оплата приглашенных экспертов в области реконструкции и сохранения памятников истории. Когда работа была завершена, жители заподозрили неладное: башня выросла в высоту 🙂

Появились догадки, что это сделано с целью заработка на туристах, которые начнут взбираться на башню, чтобы посмотреть панораму города. Возникла дискуссия относительного того, насколько такие меры корректны, и насколько такую башню можно вообще считать красивой.

Вы могли бы подумать: «ну это же центр города», тут понятно, что всем не все равно. Но как же тогда пояснить тот факт, что где-то на горной дороге в районе Passo Lavaze в долине Fiemme летом 2011 года шла реконструкция ограждений, в связи с чем в месте работ стоял огромный щит с интересным содержанием. На этом щите содержалась до мельчайших подробностей расписанная программа проекта реконструкции ограждения, включая выделенную сумму, пропорции ее распределения и фамилии ответственных за работы.

Нет никаких сомнений, что рядом с этим щитом, точно также как тот дедушка возле стройки, останавливаются проезжающие мимо машины, водителям которых искреннее интересен проект нового ограждения.

Все, что Лебедев писал о зоне комфорта, — чистая правда

0__lwZDn18wFe29Bfg
Зрители во время параметра

Любопытство некоторых итальянцев также можно заметить во время экскурсий. Однажды мы попали на праздник каштанов в деревню Сарданья в окрестностях Тренто, где местные жители самоорганизовались для проведения экскурсии по лесу относительно технологий и тенденций в выращивании каштанов в Альпах.

Экскурсовода, который непосредственно занимается культивацией и выращиванием каштанов, просто засыпали различными техническими вопросами о том, как уберечь молодые деревца каштанов от подъедания оленями, какое количество видов каштанов произрастает на планете, и какой процент деревьев в Трентино составляют каштаны.

10.jpg
Тот самый экскурсовод: каштановых дел мастер

Если вот так посмотреть со стороны: вроде бы ведь ничего особенного не происходит. Одни люди занимаются каким-то делом и рассказывают о своих наработках другим людям. Но с другой стороны, когда я пытаюсь себе представить картину, в которой фермеры из близлежащих сел развешивают объявления по Днепропетровску с приглашением на обзорную (и бесплатную!) экскурсию, посвященную тенденциям в выращивании картошки, — это кажется по меньшей мере диким 🙂

Гуманные

Италию стоит также почувствовать ради того, чтобы осознать смысл явления «гуманизм», которое, развитое мастерами Возрождения, и умело культивируемое Ватиканом до наших дней живет во многих итальянцах так, как возможно мало в какой нации живет. Проявляется оно в том, что многие традиционно воспитанные итальянцы очень уважают других людей, помогают другим людям и искреннее проявляют взаимное внимание. Безусловно, такими качествами обладают не все, но многие, и этого невозможно не заметить. Проявляется это, в частности, в потрясающим образом развитой нише благотворительности и взаимопомощи.

Вместе с одной хорошей знакомой мы однажды отправились на экскурсию в центр в «Красного креста» в Тренто, где она проработала много времени в качестве волонтера. Особенно интересным мне показалось то, что перед началом работы все волонтеры организации проходят профильное обучение: их учат ни много ни мало — любить людей 🙂 В чем это должно проявляться? Например, в том, чтобы когда в очередь за бесплатной одеждой или ежемесячным пайком в числе реально нуждающихся придет такой себе нагловатого вида араб, за которым известно, что у него вообще-то уже давно построен трехэтажный дом в Тренто, но за бесплатным «сыром» он ходит из принципа, — вот чтобы в этой ситуации относится к нему спокойно, и также спокойно отдать ему паек. Противоречиво? Ну да, противоречиво. Но а разве можно иначе?

Значительную роль в формировании гуманного общества в Италии играет религия

11
12
13
Мемориал

Самые активные волонтеры «Красного креста» — представители семей высшего общества в Тренто: вкладывают в дело свои деньги, организовывают много мероприятий, таких как благотворительные концерты, рынки. Помимо них в городе работают многие другие тематические организации, те, у кого дела идут получше, стараются помогать другим странам. Такие вопросы как, например, голод в Африке 2011 года не остаются без внимания: видела, например, объявление о благотворительном туре по Италии певицы Noa, собранные средства от которого отправлялись в Африку. Тур назывался «Noa canta per Somalia» — «Noa поет для Сомали».

Взаимопомощь на бытовом уровне проявляется ничуть ни реже. Однажды я возвращалась домой по обыкновению пешком, и во время прогулки полил проливной дождь, настолько сильный, что пришлось задержаться и переждать его под небольшим помостом в качестве укрытия. Вместе со мной стояли еще двое парней и двое итальянских девушек, — тоже решили подождать окончания ливня. Через пару минут недалеко проехала машина, но вскоре дала обратный ход и завернула под наш помост: предложили подвезти. На передних сидениях разместились, по видимому, муж и жена, а задние были свободны, так что могли бы уместить трех человек. От их предложения все почему-то отказались, а сама я (наша закалка!) поехать бы не рискнула, так что они уехали сами. Дождь полил еще сильнее, и тут, что вы думаете, — они взяли и вернулись второй раз: как-то cовесть не позволяет им вот так вот просто уехать и бросить людей под дождем. В этот раз поехала я и еще двое девушек: мы мило пообщались с этим людьми по дороге, обсудили, как неожиданно сорвался такой мощный дождь, пришедший должно быть с горы Паганелла, а потом пожелали друг другу хорошего вечера и попрощались.

Таких примеров взаимопомощи в повседневной жизни была масса. Вот, например, еще один: однажды, когда я стояла на остановке в ожидании автобуса, ко мне подошла какая-то бабушка и начала что-то очень быстро говорить. Я все никак не могла разобрать, что она хочет, потому бабушка стала подходить к другим людям. Оказалось, что она просто хочела поделиться своим билетом!

Система общественного транспорта в Тренто построена таким образом, что на один билетик пассажир может ездить в течение 70 минут, потому после единичной поездки он, билет, как правило, все еще активен. Так вот эта бабушка просто хотела отдать кому-то билетик, чтобы кто-то бесплатно проехал, потому что ей он уже не был нужен.

Жалко, что мне не удалось осознать ситуацию быстро, потому что закончилась она печально: никто не захотел брать у бабушки билетик, у всех был проездной. Студенты даже как будто бы посмеялись над еґ наивным порывом поделиться билетиком: стоило бы, наверное, мне его взять несмотря на проездной, — ей бы наверное было приятно.

Хотя эти студенты повели себя диковато, другие, как мне ранее рассказывали, даже организовывали как-то социальную программу связанную с билетиками на общественный транспорт в Тренто. Она заключалась в том, что на всех остановках стояли коробочки, в которых человек вроде нашей героини бабушки, желающий после одной поездки отдать еще активный билет другому, бросал билет в такую коробочку. А кто хочет — мог взять. Программа по каким-то причинам не заработала.

Резюмируем этот пункт: из наблюдения за итальянцами напрашивается вывод, что приятная атмосфера в обществе не возникает из ниоткуда, а начинается с каждого человека в тот момент, когда он находит в себе желание делать хорошее просто так, а окружающим прощает то, что они, возможно, ведут себя пока иначе.

Отец и сын

Подобных примеров взаимопомощи в повседневной жизни было, на самом деле, масса. Вот, например, еще один: однажды я стояла на остановке в ожидании автобуса, во время чего ко мне подошла какая-то бабушка и начала что-то очень быстро говорить. Я все не могла разобрать, что она хочет, потому бабушка стала подходить к другим людям, и оказалось, что она просто хочет поделиться своим билетом. Система общественного транспорта в Тренто построена таким образом, что на один билетик пассажир может ездить в течение 70 минут, потому после единичной поездки он, билет, как правило, все еще активен. Так вот эта бабушка просто хотела отдать кому-то билетик, чтобы кто-то бесплатно проехал, потому что ей он уже не был нужен. Жалко, что мне не удалось осознать ситуацию быстро, потому что закончилась она печально: никто не захотел брать у бабушки билетик, у всех был проездной. Студенты даже как будто бы посмеялись над ее наивным порывом поделиться билетиком: стоило бы, наверное, мне его взять несмотря на проездной, — ей бы наверное было приятно. Хотя эти студенты повели себя диковато, другие, как мне ранее рассказывали, даже организовывали как-то социальную программу связанную с билетиками на общественный транспорт в Тренто. Она состояла в том, что на всех остановках стояли коробочки, в которых человек вроде нашей героини бабушки, желающий после одной поездки отдать еще активный билет другому, бросал билет в такую коробочку. А кто хочет — мог взять. Программа по каким-то причинам не заработала.

Резюмируем этот пункт: из наблюдения за итальянцами напрашивается вывод, что приятная атмосфера в обществе не возникает из ниоткуда, а начинается с каждого человека в тот момент, когда он находит в себе желание делать хорошее просто так, а окружающим прощает то, что они, возможно, ведут себя пока иначе.

14
15

Беззаботные и ленивые

Я описала уже четыре качества итальянцев, и все положительные, —  как же так? 🙂 Где же образ ленивого бездельника, который ходит в кафе по расписанию, а на работу  —  если погода хорошая? Приступим к его описанию.

Когда иностранцы имеют дело с итальянцами, то неизбежно обращают внимание на их отличительно медленный темп жизни. Казалось бы, совершенно банальные и быстрые вещи делаются здесь немыслимо долго.

Причин тому несколько, первая из них: какой-то встроенный защитный механизм в сознании людей, который не дает им напрягаться больше определенной меры. Это также отлично вписывается в концепцию «dolce vita», т.е. сладкой жизни, которая подразумевает, что приятное расположение духа и получение удовольствия от каждой минуты своего существования имеет первейший в жизни приоритет. Если получается так, что итальянцы все-таки напрягаются больше своей нормы, то они становятся чрезмерно суетливыми и нервными.

Нельзя сказать, что способность жить размеренно, — это черта отрицательная. В Трентино, например, средняя продолжительность жизни составляет что-то около 84 лет, что с одной стороны, конечно, обусловлено приятным альпийским окружением, но с другой-то стороны, безусловно,  —  и каким-то «устойчивым» отношением людей к жизни, которое я уже затронула описывая итальянское неунывание.

Однажды члены одной знакомой мне итало-украинской семьи отдыхали в Лигурии, которая летом привлекает много туристов из стран СНГ, и обратили внимание на девушку, которая на русском языке возмущенно жаловалась во всеуслышание о том, что в воскресенье итальянские магазины закрыты, «и она должна как дура сидеть на этом пляже вместо того, чтобы заниматься шоппингом».

Оставим пока тему поведения наших соотечественников за границей, лишь обратим внимание на то, какой диссонанс вызывает порой у иностранцев тот факт, что итальянцы ставят отдых в воскресенье превыше работы — много  магазинов и учреждений действительно не работают.

Кстати, воскресенье еще же считается днем и семейным: многие люди находятся дома в кругу родственников. Если нету никаких праздников, внешне – городки по воскресеньям вымирают.

Вторая причина того, что об итальянцах создается ощущение ленивых людей, наверное, более сложная: это глубокое разделение обязанностей в больших коллективах на небольшие и узкие области. За каждую из таких областей обычно назначается ответственный человек, который с одной стороны делают свою часть довольно неплохо, но при этом не делает ни малейшего усилия, чтобы вдуматься в широкий смысл своей роли и посмотреть на структуру работы коллектива в целом.

Получается, что за суммарный результат ответственны все, но на самом деле никто, — имеет место уход от ответственности. Ситуация усугубляется также тем, что традиции того же гуманизма и взаимоуважения не позволяют итальянцам прямо критиковать существующий уклад вещей в коллективе, потому что это может кого-то обидеть, или кому-то навредить. Результатом всех названных особенностей является знаменитая итальянская бюрократия, о которой слагают легенды.

Одна из примечательных историй, затронувших меня, связана с казалось бы банальной услугой: банковской карточкой. Однажды я ошибочно подумала, что потеряла кошелек, из-за чего заблокировала карточку и написала заявление в полицию. Чуть позже мне стало известно, что кошелек я забила в машине у знакомых, но раз уж карточка была заблокирована, — логичнее было ее поменять.

Пошла с копией заявления в банк, заполнила необходимые бланки и мне пообещали, что через недельку-другую новая карточка придет по почте, — ее останется только активировать. Так и вышло  —  карточка пришла по почте, а после небольшой языковой подготовки я позвонила в службу поддержки для активации.

Могла ли я предположить, что диалог общения с оператором мне можно заучить, потому что карточка в этом банке блокировалась у меня в последствие еще 4 раза! Когда через пару недель первая из высланных карточек перестала работать, я отправилась в банк (такие вещи в Италии онлайн обычно не делаются), где работница определила, что карточка сломана.

Ну мало ли, бывает же брак: заполнили новое заявление, а я снова осталась на две недели без карточки. Карточка пришла, я позвонила в уже знакомую мне службу поддержки проговорив привычный текст для активации. Все было снова хорошо в течение двух недель, а после этого срока карточка перестала работать снова.

На этот раз работницы банка заподозрили неладное, и заставили меня продемонстрировать свой кошелек, в результате чего сошлись на том, что это металлическая кнопка на нем — вот она виновата в том, что мои карточки постоянно блокируются! Какая-то особая несовместимость их карточек с моей кнопочкой.

В глубине души я тоже распереживалась: может быть это мой ноутбук в спящем режиме такое вытворяет, карточки блокирует? Продолжать бесцельно тратить время было нельзя: свою следующую карточку я решила хранить в бельевом шкафу — там-то ее мой ноутбук и кнопка точно не достанут!

Но, как вы догадываетесь, и это не помогло: через две недели карточка снова перестала работать. Тут уж я не выдержала и подготовила свой монолог на итальянском основательно: неужели нельзя разобраться поглубже, что же происходит, — почему другие карточки не блокируются, как не блокировалась также первая «украденная» карточка? И откуда вообще берется этот постоянный срок в две недели?

Мне посоветовали пригрозить тем, что я сменю банк, в надежде на более активную реакцию. Сотрудница отделения на самом деле засуетилась после такого заявления, и, посоветовавшись с начальником отделения, предложила исключить вариант повреждения карточки при пересылке почтой, — сделать новый счет!

Какое-то количество дней ушло на то, чтобы дождаться завершения транзакций по старому счету, которые, кстати, показали, что за отправку новых карточек с меня еще и снимают деньги, что, впрочем оказалось, можно оспорить если обратить на это внимание. Судьба карточки от нового счета, которая была выдана прямо в банке, ничем не отличалась от предшествующих — через две недели она была заблокирована :)))

Хорошо еще что Тренто — город не большой, и банк находился от меня на расстоянии прогулки в 10 минут, иначе бы моя жизнь превратилась в нескончаемую эпопею с карточкой. В конце-концов, этот марафон не мог продолжаться вечно, и мне, конечно, пришлось сменить банк, что я бы, наверное, сделала и раньше, если бы вовремя узнала о достойной альтернативе. О мистической судьбе моих карточек в первом банке так ничего и не стало известно: такие ситуации не входят в зону компетенции кого-либо из сотрудников 🙂

Аналогичным образом в Италии работают государственные структуры, провайдеры различных услуг, как, например, телефония, электроэнергия или вода. Например, контракт на телефон либо кабельный интернет можно оформить минимум на год, причем разорвать его можно зачастую только путем написания прямого письма почтой в центральный офис компании, что, конечно, занимает время.

Знаменитое видео Italy vs Europe, в котором сами итальянцы высмеивают отличия своего менталитета от менталитета остальных европейцев

Или вот, например, стоимость газа, счет на оплату которого приходит ежемесячно, на самом деле является приблизительным, — в конце года на сумму предоставляется перерасчет в связи с экономической обстановкой, результаты которого оставляют компанию в безусловном преимуществе. Такая модель расчетов, когда плательщик по договору толком не знает, сколько ему придется на самом деле платить, в Италии распространена, и к ней уже даже как-то привыкли: бюрократическую систему надо ведь уже или ломать, или согласиться.

Или вот, например, стоимость газа, счет на оплату которого приходит ежемесячно, на самом деле является приблизительным, — в конце года на сумму предоставляется перерасчет в связи с экономической обстановкой, результаты которого оставляют компанию в безусловном преимуществе. Такая модель расчетов, когда плательщик по договору толком не знает, сколько ему придется на самом деле платить, в Италии распространена, и к ней уже даже как-то привыкли: бюрократическую систему надо ведь уже или ломать, или согласиться.

Еще одна удивительно продуманная работа на «итальянскую тему» от советских мультипликаторов из мультика о капитане Врунгеле. Несмотря на помесь текста песни с русским языком, мультик полон исконно итальянских фразочек, а «Бандито дэ ля Воро Гангстерито» может быть также интерпретировано как «Bandito del lavoro Gangsterito», — «бандиты, занимающиеся гангстерской работой» 🙂 Не знаю, вкладывали ли авторы двузначность в текст песни, но слово «lavoro» в итальянском языке означает «работа» 🙂

По такому же принципу работает система налогообложения: никто на самом деле не знает, каким будет налог не то чтобы даже в ближайший год, — в ближайший месяц. Когда на работе я задала вопрос о том, какой процент из моей ставки будет уходить на налоги, то получила ответ следующего содержания: «Люба, ну что за вопросы. Итальянская система налогообложения — это чуть ли наиболее сложная система налогообложения в мире: никто не знает, какой ты заплатишь налог :)». Известно только, что он составляет 30–50% от прибыли, а точная ставка определяется, во-первых, на основе таких многочисленных параметров как размер дохода, вид деятельности, возраст налогоплательщика, семейный статус, наличие детей и др., а, во-вторых, исходя из переменного коэффициента, который оглашается правительством… ежемесячно 🙂 Что вы там говорите в Украине — 5%? 🙂

В некоторых формальных взаимоотношениях мы даже обнаружили замкнутый круг: один из наших знакомых пытался снять квартиру, но для того, чтобы это сделать, владелец требовал от него наличия активного хотя бы на ближайший год вида на жительство, в то время как срок действия вида на жительство нашего знакомого на тот момент почти истек, и ему нужно было подаваться на продление. А продление это в числе обязательных документов предполагает контракт на жилье на желаемый период действия вида на жительство, который невозможно получить без вида на жительство 🙂 Разрешаются такие ситуации обычно использованием человеческого фактора: либо владелец квартиры найдется доверчивый и сдаст квартиру без вида на жительство, либо найдутся какие-то знакомые, которые напишут рекомендательное письмо, либо вы можете обратиться к людям, которые привлекут в дело свои связи. А все потому, что при видимой строгости системы, закон в Италии на самом деле — понятие невероятно гибкое. Опытные иммигранты вскоре начинают понимать, что ответ «нет» здесь не значит «нет», а наличие полезных знакомств проявляет себя очень положительно.

Ой, что же это получилось: мы говорили о снятии итальянцами с себя ответственности на работе в больших компаниях, но плавно перешли к явлению «клановости» в итальянском обществе, которое лучше всего описывает метафора вьющегося винограда, в процессе роста обплетающего все на своем пути. Также как и виноград, итальянцы обплетают себя знакомствами, которые в дальнейшем позволяют им решать те или иные задачи более эффективно, лоббировать интересы друг друга, делать услуги за услуги, выстраивать какие-то пирамиды социальной значимости. Кажется, тут просто невозможно решать вопросы просто: прямым изложением сути оппоненту. Лучше сначала найти кого-то, кто предварительно замолвит за тебя слово. Такая «клановость» традиционно характерна для государственных учреждений, аристократических кругов, мафии, но проявляется и в тех коллективах, которые не имеют к ним отношения.

Утонченные

Значительно число итальянцев обладают глубоким ощущением прекрасного, отлично разбираются в музыке, живописи, театре и т.д. Можно сказать, что для многих искусство — это активное хобби, что в свою очередь ведет к процветанию искусства, потому что у него находится очень много слушателей, зрителей, читателей.

Многие итальянцы могут сами похвастаться неплохим слухом и голосом, а еще по мнению некоторых вокалистов итальянский язык способствует развитию постановки голоса просто во время использования: они говорят, как поют. Интересно, кстати, что многие правила и исключения в языке строятся по принципу «так красивее звучит», и при этом у всех жителей страны это понятие о красоте звучания схожее 🙂

Утонченные

Значительно число итальянцев обладают глубоким ощущением прекрасного, отлично разбираются в музыке, живописи, театре и т.д. Можно сказать, что для многих искусство — это активное хобби, что в свою очередь ведет к процветанию искусства, потому что у него находится очень много слушателей, зрителей, читателей.

Многие итальянцы могут сами похвастаться неплохим слухом и голосом, а еще по мнению некоторых вокалистов итальянский язык способствует развитию постановки голоса просто во время использования: они говорят, как поют. Интересно, кстати, что многие правила и исключения в языке строятся по принципу «так красивее звучит», и при этом у всех жителей страны это понятие о красоте звучания схожее 🙂

Многие итальянцы могут сами похвастаться неплохим слухом и голосом, а еще по мнению некоторых вокалистов итальянский язык способствует развитию постановки голоса просто во время использования: они говорят, как поют. Интересно, кстати, что многие правила и исключения в языке строятся по принципу «так красивее звучит», и при этом у всех жителей страны это понятие о красоте звучания схожее 🙂

Итальянцы также знамениты тем, что стильно одеваются.

🙂

В стране развита культура дизайна, потому жители с детства привыкают видеть красивые дома, вещи, плакаты, и это формирует вкус. В такой же мере на развитие вкуса влияет тенденция бережливого отношения к истории, старым вещам. Особой гордостью считается иметь дома какие-то антикварные предметы, например, один наш знакомый имел вазу 11 века. На вопрос о том, зачем ему эта ваза, он ответил: «Представляешь, сколько людей прожило свои жизни с тех пор как ее сделали, а она все стоит».

Но это, конечно, не значит, что глобализация и массовая культура Италию не задела: задела и продолжает сильно задевать. Порою прямо сердце разрывается, когда видишь девочку с благородным романским профилем, но она — эмо 🙂

Молодые

О культурных изменениях последних десятилетий как-то высказывалась наша учительница по-итальянскому, когда мы слушали на уроке Gino Paoli, пара песен которого прикреплена к этому посту в самом верху. Она говорила: «Вы слышите эту музыку? Музыка 60-х — это музыка радости, музыка счастья, а сейчас мало такой музыки».

Эмоциональные

Эмоциональность итальянцев накладывает отпечаток на все, чем они занимаются: позитивный в делах связанных с искусством, работой с людьми, но также порой и негативный, например,- в точных науках. Еще итальянцы чувствительны к критике и более внимательны к деталям, чем мы. Их порог восприимчивости заметно ниже нашего: замечание, сказанное с нашей точки зрения не предвзято, их может задеть или обидеть. Некоторые из них вообще всю жизнь ведут себя как дети: обижаются, наивничают, веселятся. Бывает, нам сложно это понять 🙂

Напоследок хочется поделиться с вами ссылкой на одну удивительную историю, до боли тонко демонстрирующую все то, что я рассказывала в этой статье, и много больше. Речь идет об истории о 82-х летнем Луиджи Педуто из Салермо, который во время войны познакомился в Австрии с украинкой, полюбил ее на всю жизнь и только после 60 лет разлуки нашел, обратившись в российскую программу «Жди меня».

Вы знаете, эта история настолько удивительна, что в какие-то моменты может показаться, что она выдумана. И я бы, наверное, так и подумала, если бы не знала, кто такие итальянцы.

Кстати, обратите внимание на настроение комментариев к описание истории Луиджи и Мокрины на сайте gorod.dp.ua, — можете себе такое представить? 🙂

Пам’ятник Луїджи та Мокрині в Києві